Мор - Валерій Олександрович Шевчук
Все більше й більше кам'янів і, може, через те запраг чуда. Захотів повернутись у простий світ, коли мав власне «я», коли всі барви та звуки жили тільки для того, щоб звідомляти про небезпеку і радість, коли не існувало глибоких і темних ночей, що тривожать людину, і високих білих днів, які її підносять. Коли існував, зрештою, рідний дім, у який завжди можеш повернутися, знаючи, що матимеш там затишок і добре до себе співчуття. Знав, що не зможе жити, не відчуваючи в собі такого ояснення, і, коли довше не знайде звільнення, йому остаточно випаде закам'яніти на якійсь непорушній, як ця, чужій і висохлій на струп вулиці…
Але він ще мав силу. До того ж знав, що місто не порожнє. Окрім кварталу, куди не пускали заражених моровицею, був ще один — у тому кутку, який оминав. Саме звідтіля неслися п'яні вигуки і вискотіла, аж захлиналася, музика. Там танцювали й пили чоловіки та жінки, обмінюючи все, що мали, на горілку.
Странній поволікся туди. Серед п'яних на нього ніхто не зважатиме — незнайомець, хай і чудний, там не дивина.
Перед ним ліг, немов долоня велета, майдан. На тій долоні, наче в муравлиську, кишіло людьми. Біля стін виладналися пивнички, з яких визирали понурі пики шинкарів із запнутими хустками обличчями. Скидалися від того на сердитих відлюдкуватих псів і вряди-годи гарикали на безгрошівних гуляк. Турляли їх безмилосердно од віконець, а часом висовували супроти і списа.
Вліворуч купкою стояли жінки. Були розпатлані й п'яні, але трималися одна біля одної. Кілька музик дули в дуди і свирілі, а кілька розколошканих пар завзято кидали ногами. Хтось притяг здоровенного тимпана і бив довбишем. Страннього дивно тривожив цей звук — нагадувало це щось забуте.
Чоловіки пили з великих дзбанків, сидячи за дерев'яними столами серед майдану, і жінки, відриваючись одна по одній від гурту, як кішки, підкрадалися до них. Хапали чоловіків за плечі й жалібно Та нудно просили горілки — чоловіки вряди-годи давали їм відпити зі своїх кухлів. Жінки спрагло присмоктувалися до пійла, аж доки чоловіки не виривали їм дзбанків із рук, тручаючи їх геть. Падали на землю й безгучно ридали там, трусячи розпатланими головами.
Странній стояв у затінку. Лив звідти розтопленим металом погляду — придивлявся до всього.
Чоловіки обнялися за плечі й, похитуючись, заспівали пісні, дудки підвивали й скавуліли під той спів. Кілька п'яних, кого пойняла хіть, схопили жінок і товклися разом з ними в божевільному танку. По лицях усіх густо стікав піт, блищало мокре волосся, люди хрипко дихали, хекали і погукували хрипкими голосами. Якийсь чолов'яга волочив жінку, яка вискотіла і кусалася, — пики корчмарів у віконцях були холодно-неприступні.
Майдан вирував. Крик і регіт, вискіт і плач, сварки і рик. Дмухали в дудки музики, їхні обличчя були зарослі й пітні. На брукові валялися п'яні чи хворі, дехто був закривавлений. Кілька лежачих жінок скиглили, наче малі діти, їх турляли ногами танцюристи, котрі на них наскакували.
Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське «я», щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні «я», як приміряють одяг.
Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників. Дивився на них широкими очима, а коли якась жінка полізла до нього, наставляючи руку з розчепіреними пальцями, відступив у завулок.
— Давай потанцюємо, дурню! — загорлала до нього жінка і зробила в його бік кілька невпевнених кроків.
Він стояв і дивився. Жінка раптом зупинилася й заверещала. Метнулася назад на майдан, але впала. Підхопилася на ноги й кинулася до інших жінок. Щось вискотливо розповідала й тицькала пальцем у той бік, де щойно він стояв.
Він же ішов геть. Його мандрівка зараженим містом затяглася, бо сонце вже зійшло із зеніту й почало хилитися до заходу. Тоді ще душніше й нестерпніше зробилося на вулицях, і странній ледве волочив ноги. Він навіть подумав, що годі бути таким доскіпливим — треба взяти першого, кого пошле йому доля. Але мав у собі якісь незбагненні остереження, тому вдруге спинився біля розчинених дверей порожньої церкви.
Обережно ступив у морок і полегшено зітхнув: тут було прохолодно. Навіть мухи не відважилися полетіти за ним слідом, а залишилися біля входу, зморено повсідавшись на стіни. Він причинив за собою двері: важко розідрали рипінням тишу. Звалився на підлогу, і йому здалося, що в глибині храму завмирають відлуння слів вечірньої відправи.
Тоді він зашепотів спрагло до того, хто названий тут, на землі, небесним царем, утішителем правди, що всюди є і все наповнює, до того, хто є скарбом життя і дарителем його. Просив, щоб той прийшов і вселився в нього і очистив од всілякої скверни, а зрештою, і врятував його, адже не стає в нього вже власної сили!
Його голос пропав десь у глибині, де напивалися світлом урізані в небо церковні бані.
— Я не знаю, хто я і що зі мною чиниться, — вигукнув він у порожнечу. — Я не знаю, чому мене одні бояться, а інші ні. Я не можу подивитися на себе збоку, бо не трапилося мені жодного дзеркала. Але я й не хочу дивитися на себе, я тільки прошу, господи, будь милостивий до гріхів моїх, прости беззаконства мої; коли те, що я чиню, — беззаконство, зглянься, святий, і зціли неміч мою заради імені свого!,
Сльози бризнули йому з очей й полилися щедро і нестримно. І крізь ті сльози він знову побачив все, що трапилося йому сьогодні по дорозі, всі оті жахні видива, знову й знову гостро заболіло йому в грудях, і застогнав він з безсилля, б'ючись лобом об каміння.
— Великий біль цього світу болить мене! — викрикнув гостро він. — Нехай буде до нього ласка твоя, боже. Звільни і їх, і мене од лихоносності нашої, прости, коли ми невинно винуваті,
