Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Його голос провис у порожнечі, кавкнула луна, ковтнувши звук. Не міг доказати молитви — плакав. Сльози щедро омивали його попечене обличчя, риючи на ньому гіркі рівчаки і засіюючи його дочасними зморшками. Був увесь у цьому пориві, в цій чудній молитві потемнілим, закуреним образам, котрі байдуже на нього дивилися. Просив у них того, чого не могли вони йому дати, просив співчуття собі і світові, просив, щоб з'єдналася з його порожнім єством благісна душа. Образи дивилися на нього, як дивляться на людину сутінки, віщуючи прийдешню ніч з її спокоєм та прохолодою, з її снами й химерами. Вдарив лобом об твердий камінь, і кров мішалася з потом та слізьми — текли по його обличчю багряні струмки.

— Не хочу я нести лиха світові, який і без мене надто уже стражденний, а хочу простого людського заспокоєння. Хочу, щоб не пекло мені в грудях і щоб не мучили мене безсонні ночі. Я не знаю, яка сила зробила мене таким, але я вірю, що тут була воля твоя. Я скорився, тож не карай мене за те, що мушу іти по цій дорозі.

Було тихо. Крізь вікна падав відблиск вечірньої заграви. Червоний вогонь спалював шиби, і стіни з мальованими святими криваво запалахкотіли…

Того, кого він сподівався, побачив відразу. Вони зустрілися на пустельній вулиці: посланий йому долею був попереду, а странній позаду. Спершу чоловік не бачив страннього: йшов, похитуючись, ніби п'яний, і странньому легко вдалося його наздогнати. Врешті той, кого він сподівався, обернувся. Здається, вони пізнали один одного, отож і задивилися, на хвилю завмерши. Чоловік наклав на груди хреста, а коли це не допомогло — странній все ще вдивлявся в нього, трохи вражений і трохи розгублений, — стрепенувся і раптом закричав прохально й жахно. Замахав руками, ніби відганяв мару, а коли странній зробив до нього перший крок і простяг руку — метнувся навтьоки.

Вони бігли порожньою, зовсім мертвою вулицею, мчали з запалом, чоловік злякано озирався, але странній од нього не відставав. Миготіли стіни будинків, каміння бруку, вікна, небо, карнизи. Бігли так, ніби тут вирішувалося — жити світові чи ні. В обох мліли ноги, але жоден не зменшував стріму: перепалене повітря з прихеком вирвалося з їхніх грудей.

Чоловік спіткнувся й упав, але у відчаї підхопився і застрибав, наче поранений заєць. Озирнувся, показавши маску перекривленого обличчя, і знову викинув із себе крик.

Вулиця здавалася безмежною, безмежним було й їхнє завзяття у цій виснажливій гонитві, і странньому раптом захотілося, щоб той, кого послала йому доля, від нього втік. Бо йому вже здавалося, що відчай того, кого переслідує, — його відчай, а маска болю й відчаю — його лице.

Чоловік упав. Отак раптово, ніби підсічений косою: странній навіть почув гострий посвист лискучого леза. Навіть побачив біду костомашну тінь, що хитнулася раптом перед його очима, а за мить здиміла безслідно. Він перечепився через розпростерте тіло й покотився на землю кумельгом.

Скочив на ноги й уздрів, що той, кого послала йому доля, безсило шкребе пальцями брук. Він схопив його за одежу й перекинув на спину. Голова безсило вдарилася об брук, і странній побачив те, що сподівався. Це було конання: гас і каламутнів погляд, корчилося тіло, а пальці все ще намагалися за щось ухопитися. Тоді странній відчув, що очі йому покриває туманна плівка, що він уже погано починає бачити, що йому раптом стало жаль і себе, і того, хто опинився перед ним в усій своїй оголеності. Він рвонув сорочку на грудях конаючого, і той, кого послала йому доля, почав переливатись у нього, як перламутрова вода. А коли це здійснилося, коли вже увіч переконався, що відчай того, кого він переслідував, — вже його, звів обличчя до вечірнього сонця, яке раптом залило всю вулицю тріпотливим мертвим світлом. Так, странній був вражений тим, що відбулося, може, тому він заплакав зовсім так, як плакав нещодавно в порожній, покинутій людьми церкві.

Моє ставлення до світу виїмкове.

З дитинства не терпів оспалості, якою хворіє навколишній світ. А це-бо так! Люди живуть одновимірно й байдужно, і я не можу спокійно на те дивитися. Хочеться брати доброго батога й пробуджувати.

Тепер, коли маю біля себе гурт прибічників та однодумців, можу повтішатися й таким чином — то мав би бути особливий батіг. Я звик так мислити, навчаючись у єзуїтів, бо наш наставник любив казати: «Люди — худоба, вона лише тоді стає корисна богові, коли їй дати вожака, а отару оточити лютими сторожовими псами». Я люблю повторювати цю розумну думку, хай образ собак на чиєсь тонке вухо і не пригідне порівняння — те мене не діймає. Вечорами, коли буваю втомлений од цілоденних клопотів, люблю розгорнути свою книжицю й записати в неї про чергову нашу перемогу над вилазнями сатани у божий світ. Тепер готуюся вчинити те саме, хоч сьогоднішні влови невеликі: мої люди захопили на відьмацтві Явдошку Зиму і передали її для винесення смертного вироку до міського суду.

Зараз вечір. Ми сидимо в корчмі, яку уладнали для ловитви випадкових птахів: бузувірів чи мандрівників, котрі спілкуються із дияволом. Цей шинок вигадав я і тішуся з того; не одна пташка попекла на цьому вогні крильця і не даремно я займаю в нашій таємній спілці таке поважне становище.

— Нема кориснішого, — уже не вперше кажу я своїм спільникам, а цю науку варто повторювати, — як ловити перш за все віровідступників. У латинян це ліпше уладнано, як у нас. Ми надто доброзичливі до порушників віри — аріян, социнів, кальвінів і самих латинян. Не ми тиснемо на них, а вони на нас. Наша місія наймізерніша — оборона!…

Дивлюся на своїх спільників з-під приспущених повік. Мені любо в такому товаристві. Ці люди одностайно визнали мою вищість, і я знаю, як упокорити їх. Мають невеличкий розум, але велику заповзятливість. Окрім того, всі ми поклялися страшною клятвою бути вірними нашій таємній злуці — те, що я чиню, не освячено ієрархічними чи світськими законами. Такий рішенець, однак, прийшов до мене після чудодійної розмови з богом. Це дало мені глибоке впевнення, що належу до особливих обранців, кому всміхається найвища божа благодать…

День тоді був похмурий, і я мчав верхи дорогою, бувши нарошним єпископським посланцем. Мене ніхто не супроводжував, бо й місія моя була особлива: мав завезти листа луцькому владиці, не дуже звертаючи до себе