Мор - Валерій Олександрович Шевчук

почули всі, хто ще лишився у цьому напіввимерлому місті. Що, коли дуже вже сильно захотіти, він стане не тільки деревом себе, але й деревом цілого міста. Що його шепіт зіллється із шепотом дощу, і кожна крапля — це й буде розмножене й повторене його слово.

— Хай більше таких квітів проростає в небі, — зашепотів він, а разом із ним дощ, — і хай отак увінчається наша пам'ять у нащадках. Хай ми житимемо у них не тінню, а усміхом, не гноєм, а квітами. Пізнайте науку любові, брати мої, і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить бога, а брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно. Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, — це і дасть насіння, яке оплодотворить вашу ниву. Адже сієте ви ниву не тільки для себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви навчаєте нащадків злу, а добром — добру. Через це, прошу вас я, моровий странній: увічнюйтесь у любові, брати мої!…

Дощ чи сльози котилися по його обличчі. Великі, солоні, але щирі. Пекли йому обличчя, і щоки палахкотіли од того. Очі його запалювалися полум'ям, і воно не гасилося дощем, а підживлялося. Вперше в житті пізнавав щось сокровенне. Входило у недавно порожнє нутро щось сакраментальне і переповнювало вщерть. То було зовсім легке, аж голубе, наповнення, зовсім таке, як світло. Отож те світло і стало для нього справжнім початком.

Він стояв, закоцюблий, — був вичерпаний до дна. Але не мав права довго тут затримуватися, треба йому спуститися туди, де лежить майже врятоване місто. Ще жере його невсипуща потвора, але недовго їй лишилося панувати. Вже обмив вулиці життєдайний дощ і тече по них вільжисте повітря. Ще його надто мало, щоб повністю оживити цю спустошену ниву, але воно прийшло.

6

І він почав спускатися. Сходи стогнали в такт тому сходженню, а довкола чувся шкарубкий, сипкий шепіт. Здавалося, дощ заучував всі оті слова, які проказав странній угорі.

Ступив на кам'яні плити, а тоді розмірене перейшов одне й друге простокутне подвір'я. Перейшов і третє і ступив на вулицю. Тягсь у глибину й вогко парував мокрий брук, сиві клубені плелися над вулицею, як над рікою. Але цей дим не був їдкий.

Странній спинився і, напруживши погляд, вдивлявсь у туман. Чогось чекав а чи, може, на щось сподівався. Зараз, зараз щось має відбутися, щось остаточне й вирішальне. Щось таке, чого він чекає відтоді, коли ввійшов у це місто.

Вулиця була порожня. Німо димів брук, і тільки лагідний хлепіт крапель порушував довколишню тишу.

Странній здригнувся. В дальньому кінці вулиці з'явилася людська постать. Розмита туманом і через це кострубата й міражна. Ішла просто на нього, похитуючись, наче смертельно п'яна.

Странній мимовільно ступнув їй назустріч, і вони почали неквапно зближатися. Не поспішали, бо чим далі, тим з'єднувалися тісніше. Странній чекав моменту, коли зможе уздріти обличчя загадкового подорожнього.

Він не здивувався. Так само не здивувався й моровий бурмистер. Стояли серед вулиці й дивилися один на одного: Знали обоє: так мусило бути.

— Чи допомогла місту моя порада? — лагідно спитав странній. Моровий бурмистер мовчки кивнув. Був він без воронячої машкари і дивився на страннього із затамованим стражданням. Хотів щось сказати, але тільки поворушив устами.

— Я хочу вам допомогти, — тим-таки лагідним голосом сказав странній: дивився на бурмистра із співчуттям.

— Ви вже мені не допоможете, — відповів тихо бурмистер. — Вже надійшов мій час. Одне я хочу спитати.

Важко дихав і невідривно дивився на страннього. Той усміхнувся й підбадьорливо йому хитнув.

— Хто ви? — спитав хрипко бурмистер. — Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка? '

— Той, кого побачите в мені, — сказав странній і мусив підтримати бурмистра, бо той раптом заточився.

Зазирнув Алембеку близько в очі і раптом пізнав те, в чому боявся признаватися собі досі: ті очі вже не належали бурмистру, а радше йому, странньому.

Тоді дивний розпач і жаль охопили його. Відчув гостру й глибоку любов до цього чоловіка, щось таке, як вихлип золотої печалі. Відчув, що рветься йому й шматується серце, що йому вже анітрохи не болить у грудях, і що перед ним пропадає щось безмірно дороге.

Не міг покинути це на так, мусив щось учинити. Може, тому рвонув одежу на моровому бурмистрі, і ще більший сум пойняв його: бурмистрове тіло було суціль покрите землистими виразками. Але в цю мить щось засвітилось усередині конаючого: ясна, чиста, золотава вода; світло осліпило страннього — він уже не міг стримуватися. Не мав уже ні розважку, ні сумніву, а йшов рятувати ближнього, як умів. Світло, яке побачив, зачарувало його, і моровий странній збагнув, що він також зникає з цього світу І з міста. Входив у нове, живе «я», брав собі те, чого йому по-справжньому бракувало, брав святу купіль, а водночас не забував і про свою невгасиму печаль.

За середньовічними уявленнями, захисники од мору.

Примітки

[1] Рибалти — мандровані школярі та дяки

[2] За Литовським статутом перелюбника-чоловіка карали смертю.

[3] Дельфіни у середньовіччі були символом порятунку, щастя в торговій справі тощо.

[4] Чернець Григорій бачить земну кулю за тодішніми фантастичними уявленнями. Такі описи подавались у ті часи в рукописних Люцидаріях.

[5] Волохи — Італія.

Оглавление Розділ І. СТРАННІЙ Розділ II. ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ Розділ ІІІ. СТРАННІЙ Розділ IV. СІРОНОСИЙ Розділ V. СТРАННІЙ Розділ VI. СУД Розділ VII. СТРАННІЙ Розділ VIII. СІРОНОСИЙ Розділ IX. СТРАННІЙ Примітки