Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

Все в Андрієві натягується, мов струна. Щось мусить статися, жде він. Зараз. В оцю хвилину…

І чує плач. Хтось схлипує, мучиться у тузі… Якби це був вітер, завивання хуртовини, навіть звіра — все сприйняв би Андрій як належне. Але плач… Багаття, печера відсовуються від нього. Плач десь поряд, хтось аж захлинається, і водночас цей плач несхожий на будь-що чуте Андрієм раніше — люди так не плачуть!.. “Я сплю, — думає Андрій. — Бачу сон…” Але це не сон — Андрій відчуває жар багаття. І чує ридання. За спиною, попереду, в ньому самому — не збагнеш. Страх проймає Андрія. Так буває у маренні: холоне кров, зупиняється серце. Якщо не крикнути, не скреготнути зубами — зупиниться остаточно!.. Андрій бореться з оціпенінням, яке викликав страх: зітхнути, ворухнути віями — і він врятований!.. Через силу повертає голову до виходу з печери. Над рівниною синій, незбагненно далекий світанок.

Андрій отямлюється. Встає від багаття, зашпортуючись, виходить з печери. Серце б’ється вимучено і нечасто. Не озираючись, Андрій простує униз по схилу.

Зупиняється біля підніжжя пагорба. Пристоює, щоб зникло тремтіння у колінах. “Що сталося? — запитує себе. — Може, я захворів?..” Ні, думка працює чітко. “Певно, це галюцинація, — вирішує він. — Від голоду. Треба роздобути їжу”.

Струшує головою, розпрямляє плечі. Проте як не підбадьорює себе, у мозку, в підсвідомості залишається тривога. Більше того: непояснимий страх. “До біса!..” — проказує вголос, усе ще відверто бадьорячись. І не може примусити себе озирнутися на печеру.

Цього разу полювання було вдалим: Андрій підстрелив качку. Але повертатися у печеру йому не хотілося. Раптом знову почує?.. Андрій і не повертався б, якби не сірники, які він залишив сушитися біля вогню.

Певний час Андрій клопочеться біля багаття, готує їжу. їсть. Все це робить квапливо — поїсть і піде. Страх не залишає його: що це було? А може, нічого й не було?..

Висхідне сонце зазирає у печеру. Освітлює завал, на який увечері Андрій не звернув уваги. Дивний завал. Андрій вдивляється у купу каміння. Навіщо йому каміння?.. Потрібно згортати парашут, рушати в дорогу — щойно він думав про це. Однак у голові плутанина, свідомість роздвоюється: дивний завал!.. Каміння, здається Андрію, принесене кимось, навалене до стелі. Не брили, а камені певного розміру, посильні, щоб їх спроможна була підняти людина. “Стіна! — здогадується Андрій. — А що за стіною?..”

Можна одігнати від себе безглузді думки. Можна встати і піти з печери. Можна розібрати стіну. Поки Андрій роздумує, руки випереджають його — тягнуться до завалу.

Андрій працює швидко: необхідно розібрати стіну, поки сонце зазирає у печеру. Поки є сили. Як вчасно йому вдалося забити качку! Витрачений останній набій, але це щастя, що йому вдалося забити качку!..

Стіна виявляється тонкою, під склепінням печери прорізується отвір. Андрій шалено розкидає каміння. Розгадка плачу там. Але чому зараз у печері ані звуку? Може, те, що робить Андрій, позбавлено глузду? Може, небезпечне?..

Перегородку розібрано. Денне світло вривається у другу половину печери. В центрі її колодязь. Андрій робить до нього два-три кроки. На дні колодязя жіноча статуя!.. Сонце освітлює склепіння і стіни печери, у колодязь падає відбите світло. Статуя золота!.. Ось чому її заховано! Андрій нахиляється над колодязем і ціпеніє: статуя обертає до нього обличчя. Дивиться на нього живими очима!.. Андрій схиляється нижче:

— Ти… ти… — Йому перехоплює подих. Ледве вичавлює з себе: — Хто ти?..

Неправдоподібне запитання! Все, що відбувається потім протягом години, двох, — неправдоподібне! Але Андрій бачить статую, він запитав її. І статуя його бачить — зіниці у неї здригнулися.

— Звідкіля ти тут? — запитує Андрій. Ніхто на Землі не міг зробити таку статую, такі очі! — Звідкіля ти?..

Статуя відповідає! Звук її голосу нагадує звук валторни, дзюрчання джерельної води. Андрій не розуміє слів, але він бачить відповідь — іншого порівняння не підшукаєш: бачить небо, чорне, яке він бачив уві сні, і на небі сонце-зірку. Зірка невідома йому. Статуя з чужого далекого світу!

Андрій не зводить з неї очей. Руки і ноги статуї перебиті, лівої руки до ліктя немає. Головний убір понівечений. “Антена… — здогадується Андрій. — Тут мусить бути антена!..” Статуя розуміє Андрія, вона миттю показує, якою була у минулому: на голові убір у вигляді гребеня, ноги стрункі, на грудях, майже під підборіддям, де зараз кругла пляма, — медальйон із зображенням планети.

— Як ти опинилася на Землі?..

У Андрія тисяча запитань. Снують у голові — яке на черзі? “Не спіши, — стримує себе, — спершу необхідно дізнатися, звідки вона, як потрапила на Землю?”

Статуя показує засніжену рівнину під низьким сонцем — давню тундру. Крізь заметіль рухається золотиста статуя… Чи був це телекінез? Чи статую доставив міжпланетний корабель? Жива вона чи робот?.. Не жива, пояснює статуя, і не робот. її форми відтворюють форми мешканців далекої планети, це втішає і дивує Андрія: люди чужого сонця такі, як ми! Андрій запитує:

— Як тебе звати?

— Сеа, — чує у відповідь. — Зірка…

— Сеа… — Андрієві шкода її, знівечену, покинуту.

— Мені не боляче, — промовляє статуя. — Мені страшно…

Андрій здригається, згадує нічні ридання. Статуя обдарована почуттями, які можна назвати людськими: почуттям туги, самотності.

— Розповідай далі, — просить Андрій.

Статую захопили шамани, зробили з неї божество. Вони возили її по тундрі, змушуючи передрікати майбутнє. Вона давала прогнози на риболовлю, полювання. Якщо пророкування були несприятливі, шамани катували її, сприятливі — давали спокій. Вона вибирала позитивні прогнози: їй хотілося зберегти власне життя. “Як це звучить: зберегти життя”, — відзначив Андрій. Сеа сподівалася, що її повернуть на рідну планету.

Так і сталося б, якби залишилася неушкодженою антена. Сеа підтримувала б зв’язок зі своєю планетою. Можливо, вона встигла передати щось про зустріч, проте, коли головний убір був зламаний, зв’язок припинився. Ті, хто послав її, уже не могли повернути назад. Якщо ж їм вдалося прийняти передачу про зустріч з людьми, побачити, що сталося у хвилину контакту, вони дійшли до висновку про ворожість цивілізації,