Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов

Коли це було? Андрій знає легенду про богиню, яку переховують північні народності, — Золоту Бабу. Коріння легенди губляться у тисячоліттях. Про статую згадується у скандінавських сказаннях. На Русь звістку про неї принесли новгородці, які ходили за Урал на промисел дорогоцінного хутра. Запис про золоту статую внесено до Софійського літопису у чотирнадцятому столітті: “Невірні (які не прийняли християнську віру) племена за Уралом схиляються перед вогнем, каменем і Золотою Бабою”. Дуже давня ця історія. І де б не згадувалося про золоту статую, — скрізь розповідалося про гонитву за нею, про бажання оволодіти здобиччю. На статую зазіхали варяги і новгородці, Єрмак, тобольський митрополит Філофей, вчені, купці та авантюристи. Останні згадки про статую належать до 1918 року. Але міф про неї проіснував понад півтора тисячоліття. Жінка, писали про неї, золота статуя, віщунка, має інструменти, що звучать, як труби: пророцтва богині збуваються. Міф пройшов крізь незміриму товщу часу. І якщо тримається з такою впертістю, значить, він межував з дійсністю.

Ось вона, дійсність, перед Андрієм. Перша його думка — визволити статую з колодязя. Але статуя не здатна втриматися на перебитих ногах, не те щоб іти. Витягнути її з колодязя у Андрія не було сил.

— Давно ти тут? — запитує Андрій.

Відповідь незрозуміла і непевна. Андрій бачить низку нарт, що пробираються уночі по тайзі і болоту. На обрії палахкотять відблиски заграв. Може, це часи Єрмака. коли статую рятували від козачого розшуку? Може, часи Філофея, котрий нищив капища іновірців?..

— Хто-небудь приводить до тебе?

— Ніхто не приходить.

У печеру її приставили потай. Шахту у скелях прорубали остяки. Заховали божество.

Сонце піднялося вище за вхід до печери, додалося сутінків. Андрій роззирнувся: склепіння і стіни печери у тріщинах, брили Нависають над головою. Досить подути вітру — Богиня буде похована.

— Що я можу для тебе зробити? — вигукує Андрій.

Статуя не відповідає. Підозри ворухнулися у грудях Андрія: йому не вдасться врятувати її, врятуватися самому?..

Але ж у статуї пророчий дар!

— Я зумію врятуватись? — запитує Андрій.

— Вийдеш до великої ріки, — відповідає статуя. — Тебе врятують люди.

“А тебе?..” — хоче запитати Андрій, проте не наважується вимовити ці слова.

Під час розмови статуя не зводить з Андрія очей. Дивовижні у неї очі! То вони здаються лінзами фіксуючого об’єктива. То — коли статуя відповідає на запитання Андрія — очі починають жити, в них світиться розум людей невідомої планети. Враження, що очі живі, йде від рухомих зіниць. Розширяться — Андрій мовби падає у їхню безодню. Звузяться — відштовхують його від себе.

Чи одна вона на Землі? Статуя нагадує Афіну Палладу, богиню мистецтв і мудрості, дочку Зевса. Може, в Елладі існувала інша така ж статуя? Може, Афіна і ця Богиня Півночі — сестри?.. Чому греки ототожнювали своїх богів з людьми? У протилежність єгиптянам, у яких боги мали звірячу подобу? Чому так пишно розцвіла грецька культура?..

Поки Андрій думав над цим, статуя заспівала. Що то був за спів! У ньому чувся плач саксаулу, гомін пісків, стогін вітру посеред степу і таємничий шепіт зірок. Але більше було у пісні туги і безмірної скорботи. Співала жива істота, обдарована почуттями, співало людське серце.

Андрій витирає з лоба холодний піт. Чи не прощається Богиня? З ним? З власними надіями, з життям?..

Спів тривав. Надсаджував Андрію серце.

— Тебе необхідно врятувати! — вихоплюється у Андрія.

Мляві, невиразні слова! Треба розкидати каміння, забрати Богиню з собою!.. Але що Андрій може зробити? Він увесь тремтить від холоду і поневірянь. Статуя дивиться йому в очі, а він стоїть на колінах перед колодязем, і жалісні слова зриваються з його вуст: “Тебе необхідно врятувати, Сеа!..”

Статуя уриває спів.

— Я піду! — клянеться Андрій. — Все зроблю для тебе!

— Іди… — каже статуя.

Андрій простягує їй руку. Це мимовільне поривання, але воно йде від душі Андрія. Він прагне підбадьорити Богиню, запевнити, що не залишить її. Це найсміливіше, на що зважився Андрій за своє тридцятидворічне життя. Якусь мить його рука висить над колодязем. За цей час він згадує щупальця гідри, руку Командора з трагедії Пушкіна, однак не відсмикує долоню. Повільно Богиня піднімає свою скалічену руку і подає йому. Рука її нежива, холодна, жорстка, як металева рукавичка.

— Іди, — каже статуя.

Андрій відвертається, йде крізь завал до виходу,

— Іди!.. — Андрій прискорює крок — біжить.

Подальші дні і ночі зливаються для нього у каламутний потік. Він пробирається крізь сопки на північ. Не зупиняється, не розпалює багать, його єдина мета — дійти до ріки. Богиня сказала, що він дійде.

Андрій не знає, що його розшукують. Однак його розшукують не тут, а у сто першому квадраті. Пілоти переконані, що висадили його правильно. Двічі Андрій проходить у семи-восьми кілометрах від табору геологів, від рибалок на озері Світлому. Та цього він не знає. Він рухається, як уві сні, жде, коли побачить ріку, харчується грибами, рибиною, викинутою на берег, — тим, що трапляється йому на шляху. Так він іде шість днів, проходить понад сто кілометрів. Вийшовши нарешті до ріки, падає непритомний.

Андрія помітили з катера і врятували працівники рибоінспекції Трушин і Озеров. Коли його переносили на катер, Андрій марив про зірки на чорному небі, про полонену Богиню. Інспектори не звернули уваги на марення — мало про що мурмотить хвора, украй виснажена людина.

У Бондарному вони передали його фельдшеру Аллілуєву. Той надав Андрію першу допомогу і, будучи людиною без фантазії, не прислухався до слів хворого. Як тільки небезпека смерті від виснаження минула, Аллілуєв відправив Андрія літаком у Тюмень. Там Андрій пролежав непритомний понад чотири місяці.

Тепер він видужав, працює, як і раніше, інженером-картографом. За час хвороби він зовсім забув свою експедицію і знахідку. Коли йому говорять, що він блукав по болотах одинадцять днів, Андрій дивується, розпитує, як це було. Ніхто не