Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Оце по-моєму! Я погуторю зі своїм предком. Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечено.

— Не можна, — засміявся Роман. — Скажуть, сімейщина.

— Тоді він поговорить, з ким треба.

— Ну, це інша справа.

Роман глянув на виріз блузки, мацнув очима пишні гру. ди, обняв Геру. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись вужом.

— Пусти. Незручно. Хіба нема місця? В губи не треба. Он батько йде.

Роман одступив убік, запалив сигарету. Гера припудрювалась, поглядаючи в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:

— Ну, ми потопали, тату! Чекаємо. Ти ж дивись, не забудь. Не запізнюйтесь!

Вони вискочили за хвіртку. Завуркотіла машина. Загавкав пес. І все затихло. Кирило Степанович дивився їм услід, гірко шепотів:

— Що ж це? Гм… «Потопали»… «Світова схематика»… Так що ж це з тобою, Кириле? Сниться тобі чи що?

Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалося, що він у чомусь дуже провинився. Когось образив, принизив, обплював. Кого ж?

Зненацька за парканом почувся м’який звук працюючого мотора машини. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:

— Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!

Кирило Степанович поглянув. Якась дівчина махає рукою. Хто ж це? Невже Оксана? Він підтюпцем підбіг до паркана, побачив змарніле обличчя дівчини, її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулася, кивнула йому.

— Добридень вам. Я проїздом до санаторної лікарні. Тут мені призначено якесь електролікування. Новий метод.

— Оксанонько, голубонько, заходьте.

Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти. Оксана заперечливо похитала головою.

— Не можу. Машина чекає.

— Ну, як рука?

— Погано, — сумно мовила дівчина. — І якраз ліва.

— А як же тепер скрипка?

— Кінчилася моя скрипка, Кириле Степановичу, — похнюпилась Оксана. — Два пальці не згинаються. Та й кисть не та, що була.

— Гм… Так… Старий сухар. Ви пробачте, я не вмію висловлювати співчуття, але мені боляче.

— Не треба співчуття, — всміхнулася Оксана. — Нічого не вдієш, треба звикати.

— Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою станете чи що?

— Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б. Але навіщо? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?

— Божественно!

— От бачте! Треба скрізь творити так. Інакше не варто жити.

— Це ви гарно сказали. Хвалю. Але не всі ж можуть.

— Нічого. Десь працюватиму. Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, паралізувало її.

— Що ви кажете?!

— Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу, я чула, що Роман їде в Гааґу днями. Я б хотіла побачити його.

— Його зараз… гм… тут нема…

— Я буду тут на електролікуванні кілька днів. Хай навідається завтра.

— Я скажу, Оксанонько. Скажу.

— Ну, прощайте, Кириле Степановичу!

— Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте. Все тече, все міняється…

— Я не журюся, — всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. — Я ж народилася не скрипалем, а людиною.

Машина рушила. Закурів пил.

Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього просвітліло. Яка чарівна дівчина! Хто зна, може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона — це ж антагоністи. Як вона сказала: «Я народилася людиною, а не скрипалем». І вона залишиться людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа. Горе моє, а не син. Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не відає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана.

У вікно лікарні зазирали могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема — ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне дивоколо, і на ньому ласкаві віти. Шшш… шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість, у небуття. Нічого не треба, нічого не хочеться.

Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору реальність, про сіру повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка.

Сонце падає між сосон, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює дівчину, будить у грудях тривогу. Що це з нею, чому так боляче в душі? Все, що відбулося, мов тяжкий сон. Чому це сталося? Чим вона завинила перед долею, звідки ударив по ній бумеранґ карми, як про це кажуть індуси? Коли вона кинула в простір той бумеранґ? Зовсім недавно… така радість, тріумф… заручини… любов… Ясні обрії діянь і мрій. А потім падіння. Страшне падіння.

А втім, що це вона розкисла? Сором так думати. Скільки випадковостей трапляється в світі, але мільйони людей продовжують жити просто, весело, щасливо. Мільйони не вміють грати й співати, а чи вони нещасливі від цього? Адже й вона могла б народитися безталанною до музики. Аби співала душа. Душа! Це головне.

Вона поглянула на перев’язану руку, сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Повноцінної руки? Ну то й що? Рука лише інструмент. А творцем була я. Я! Творець не знищений,