Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Не розумію…

Бесіду перебив звук автомобільної сирени. Загавкав пес. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчику, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Гера, у вузеньких штанах, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, закличні губи.

Кирило Степанович застебнув піжаму на грудях, хмикнув.

— Чого це вона? Дивна якась.

— Кириле Степановичу, вітаннячко! — крикнула Гера. — Ромцю, салют! Я прямо з Києва. У мене все готово.

— Здрастуй, Геро, — відповів здивований Кирило Степанович. — Що у тебе готове? Дипломна робота?

— Помилуй боже, — засміялася Гера. — Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут.

— Як то? Чому? Батько тебе з такими труднощами пропхнув.

Роман торкнувся рукою батькового плеча, кашлянув.

— Слухай, тату, я забув тобі сказати… Чи, може, не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона вдома. Вистачить клопоту і в сім’ї.

Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.

— Не розумію, до чого тут — вона… і ти?

— Як то не розумієте? Ми одружилися! — радісно просяяла Гера.

Ці слова були для батька, ніби грім серед ясного неба.

— Од-ружилися? Коли?

— Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово, еге?

Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.

— А як же…

— Заспокойся, батьку, — перебив Роман. — Все буде о’кей!

— Весілля сьогодні ввечері! — щебетала Гера. — В ресторані «Москва». Зал на сто персон. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе — можете не турбуватися!

— А як же…

— Заспокойтесь, папочка, — погладила його по руці Гера, облесливо всміхаючись. — Нікого ми не забули. Всі ваші знайомі будуть. Ніхто не буде ображений.

— А рахунок ресторан пред’явить, — сказав Роман, — Я домовився. Ти, звичайно, заплатиш?

— Гм… Як же це? — бурмотів спантеличений Кирило Степанович. — Але я не збагну.

Гера цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:

— Я сподіваюся, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас припаде дві кімнати… з окремим ходом. А після постараємось. Ви з батьком постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру.

— Геро, про це потім, — перебив Роман.

— Так, так. Це дрібниці, проза життя. Папочко, треба сказати Поліні Михайлівні. Для неї це теж буде сюрприз. Де вона?

— Здається, у фліґелі. Хм… Але все-таки як же…

— Тоді я піду. Ромцю, готуйся! Папочка, чао!

Гера побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро глянув на Романа. Той одвів погляд.

— Що це означає, Романе? — запитав батько.

— Тату, — зітхнувши, розвів руками син, — я розумію, про кого ти турбуєшся. Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипаль…

— Як то не скрипаль?

— Я розмовляв з лікарем. Справа кепська. Пошкоджена рука. Пальці покалічені. Грати вона не буде.

— Зажди, зажди. Нехай так. Хай вона не буде грати. Але ж ти любиш її, а не скрипку. Ми готували заручини. Ти хотів одружитися.

— Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється.

— Романе! — скрикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. — Романе! Єсть же якась межа.

— Батьку, не треба сцен. Ми не в театрі. Ось іде мама, поговори з нею.

Гера поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман кинувся до неї:

— Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи. Поясни йому.

— Кирюша, йди сюди.

Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:

— Ти нетактовний. Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Гері? Нема Оксани. Не було… Ясно? Наша невістка Гера. Невже ти не радий? Сват академік, твій товариш. Ім’я! Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна? Кирюшо, треба мати розум.

Роман сміявся біля хвіртки:

— Розстроївся старик.

— Нічого, хай звикає, — вторила йому Гера. — Знаєш, на три тисячі потягло. Дехто лопне від заздрощів.

— А не багато? — засумнівався Роман. — Мама у нас скупенька.

— Ну, думаю, тато дасть половину, — підрахувала Гера. — Рахунок пред’явимо старикам. Бах — і все! Скажу своєму, хай приготує на вечір бабки.

— Так і зробимо.

— У тебе є сигарета? Я забула купити. Дай вогнику. Про яку це ти дисертацію з ним гомонів? Мені мама натякнула.

— Моя докторська, — похвалився Роман.

— Ого! Ти рекордсмен.

— А чого ж милитись? Раз — і в дамки.

— Це моя хватка. А яка тема?

— Модерна. «Схематика всесвіту в світлі сучасних релятивістських концепцій».

— Лади! А не заплутаєшся?

— Батько зварганить. А я одтарабаню. Тема дуже вдячна. На грані фантастики. Перспективна. Можна притягти архіінтриґуючі факти з космофізики, з ядерної фізики.