Мор - Валерій Олександрович Шевчук

Коли я опритомнів, відчув на собі погляд. Пильний і через те пронизливий. У покої було майже темно, а біля свічки, котра догоряла, сидів сіроносий. Я дивився не так на сіроносого, як на загнутий чорним півколом ґнотик, від вогника снувалася чорна нитка чаду. Я хотів звестися, але відчув, що руки й ноги мої в кайданах — мене прикували до лави. Сіроносий усміхавсь у вуса, все так само не відводячи від мене погляду. Слизький острах проповз мені поза шкірою — я був безсилий перед цим чоловіком.

Шуміло в голові, часом подзвонювало, і я раптом зрозумів, що зі мною вчинено щось несусвітне. Пильніше придивився до покою, в який потрапив, був він круглий. Стіни не мали кутків, наче потрапив я всередину величезного, перекиненого догори дном казана.

Тіло ломила глибока втома, і від того найливала на мене байдужість. Було важко дивитися на вогонь, а ще важче витримувати чорний погляд мучителя. Здається, я таки потрапив у лиху пригоду і хто зна, що мене чекає попереду. Хто зна, чи зможу вирватися я колись із цього мішка, не через жарт мене тут зачинено. Висла навдокіл густа тиша, чути було тільки зачаєне дихання сіроносого і легке потріскування свічки.

— Де це я? — спитав пошепки. — Чому мене закуто?

— Старші таємної спілки, — сухо відказав сіроносий, — визнали тебе за єретика й облудника, за глумителя святої ряси, за перелюбця й наклепника, що оббріхує святих угодників. Ми вирішили не віддавати тебе мирському суду, котрий все одно присудив би тебе до страти навіть за саме перелюбство, отож учинимо суд самі. Ти ж перебуваєш у підземеллі як ланець, — даємо тобі час, щоб покаявся.

Він звівся, і його важка, кошлата тінь упала на землю. Велика червона рука наблизилася до свічки й неквапно зачавила кволий вогник. У глухій темряві я почув, як повільно дуднять його кроки, неприродно голосно зарипіли важкі, певне, окуті залізом двері, а ще за мить мої стіни важко струснулися: двері було зі стуком зачинено.

Коли страннього уже покинуло «я» ченця Григорія, він забивсь у порожню кам'яницю, ту саму, яку надибав ще коли вперше прийшов у це місто, і цілу ніч пролежав, корчачись у муках. Не мав сну ані в одному оці, а тільки постогнував важко; коли ж не було вже снаги терпіти, з очей полилися темні сльози. Вмирали у ньому рештки єства ченця Григорія, з яким уже трохи і зжився, — були як косми холодного туману. Знову став порожній і знову мав враження, що розтікається по мешканню, а може, й по місту, яке коротко забулось у тривожному сні. Закусив зубами клапоть рядюги, яка служила йому постіллю, й думав, що не легко бути моровим страннім. Сіра нудьга заливала його, піт густо покривав тіло чи те, що залишалося з його розкиданого єства, — світ каламутнів і примеркав. Странній скреготів зубами, махав відчайно головою — пробував згадати все, що міг. Але знову пам'ятав лише бойовисько і те, як виходив з нього, а потім довгу й порожню дорогу, на якій напала на нього гроза. А ще рій мух, котрі неспинно супроводжували його, зудячи за спиною, а часом і нападаючи.

Ніколи так довго не чекав світанку, а коли той прийшов і сіро освітив стіни, раптом зрозумів: те, що прагнув жити у новій личині, було облудою. Все закінчилося тут, у цьому морі біля дзвіниці, з якої волав до світу й неба чернець Григорій. Він сам волав тоді до світу, сам смикав судомно мотуза дзвона — ось воно й прийшло, те, що прикликав. Знову лежав у порожній кам'яниці і хрипко викидав із зболілих грудей повітря. Чернець Григорій нікому не встиг оповісти ні про свої злопригоди, ні про своє каяття: мор забрав його, як забирає хвиля відв'язаний човен.

Странній покинув біля дзвіниці бездиханне тіло ченця Григорія і знову пустився блукати порожніми вулицями: мав іще надію на рух. Знав, що знову шукатиме змоги перевтілення, хоч зараз йому не до того: він ще не перестраждав до кінця Григорієвої біди. Хто зна, скільки триватиме оця його ніякість: бозна-чого шукатиме в чужих людях, і, хто знає, чи тому має бути край?

Світанок уливавсь у покій бруднуватим світлом. Вікон не було, тільки рами, крізь які проглядав шмат неба й голі, у цьому світлі вони здавалися слизькими, стіни. Почув сипке гудіння — вже прокинулися мухи. Літали помешканням узад і вперед, часом ударялись об обличчя й відскакували. І в цю ранню пору було парко, як удень; від того шмаття, розкидане по підлозі, тлінно смерділо. Довкола валявся поруділий пух, і від ненастанного мушиного руху пушини здіймалися, як живі, й починали кружляти в повітрі. Уламки посуду на підлозі й обстава покрилися шаром куряви, а кутки позапиналися сірими сітками. У тих сітках темніли мертві мухи і потріпувалися живі.

Странній лежав на протухлій рядюзі, і по ньому повзала нужа. Здригнувся від обридження і, скочивши на рівні, почав обтрушуватися.

Неквапно зійшов донизу — на сходах повз нього пролопотіла зграйка пацюків. Трусили ситими тілами й анітрохи не зважали на страннього.

Внизу, на приступках сходів, лежав висохлий кістяк кота чи собаки. Мухи обліпили його, і странньому здалося, що той кістяк ворушиться.

Не вимірював шляху, бо й непотрібно було: знав, що піде туди, де може зустрітися з людьми, де найбільше людських нещасть, бо хоч не мав співчуття, вірив, що чужий біль може вигоїти його. Керував ним ще один розважок: знайти загублене «я» міг тільки тоді, коли заставав людину у смертельній агонії.

Місто лежало перед ним, і він удихнув солодкого, нудливого сопуху, яким воно зараз дихало. Почувся сухий стукіт, і він насторожився. Але це бігла по вулиці зграя худих і брудних собак. Гризлися поміж себе, але трималися купи. Пробігли повз страннього, не зауваживши, і він довго дивився їм услід. Бігли й гризлися, наскакували один на одного, але все-таки кудись прямували.

Знову стелилася перед ним порожня вулиця, странній пішов у міжряддя стін. Проміжок був вузький, і він відчув, що його похитує. Брук зволожів од роси, стіни також. Дивився на вогке каміння, і йому здавалося, що це черепи всіх тих людей, котрі жили в цьому місті й повмирали. Хитався від однієї стіни до другої, як маятник, і думав, що це, може, його призначення — хитатися