Веселка тяжіння - Томас Пінчон
□□□□□□□
І знову Берлін, над містом вирує страхітлива гроза. Маргерита привела Слотропа у благенький дерев’яний будинок над Шпрее, у російському секторі. Вхід охороняє вигорілий «Königstiger», фарба злізла, гусениці перекручені і злетіли з привідних зірочок, мертвий 88-міліметровий хобот перехнябився і витріщається у шипучу і подзьобану дощем сіру річку.
Під кроквами гніздяться кажани, від уламків ліжка тхне пліснявою, скло потрощене, послід кажанів на голих мостинах, вікна забито дошками — крім того, куди виходить дим від грубки, бо димарі розбиті. На кріслі-гойдалці лежить молескіновий плащ, хмаринка темно-сірого кольору. На підлозі досі видно витвір давнього художника, зморшкуваті бризки постарілого фуксину, шафрану, сталевої блакиті — виворіт полотен, яких зараз і не знайдеш. У протилежному кутку висить тьмяне дзеркало, по його рамі намальовані білою фарбою птахи та квіти, у дзеркалі відбиваються Маргерита і Слотроп, та ще дощ крізь прочинені двері. Частина стелі, знесеної в агонії «Королівського Тигра», вкрита просяклими вологою, поплямованими картонними плакатами, на всіх постать у плащі та капелюсі з широкими крисами, внизу напис: «DER FEIND HÖRT ZU[424]». Крізь пів десятка шпарин скрапує вода.
Ґрета запалює гасову лампу, дощове світло зігрівається дрібкою жовтизни. Слотроп розпалює вогонь у плиті, а Маргерита пірнає під будинок, там, виявляється, чималі поклади картоплі. Отакої. Слотроп уже кілька місяців не бачив картоплі. Ще там є цибуля у мішку і навіть вино. Ґрета варить їсти, обоє сидять і жують картоплю. Потім без жодних прелюдій чи розмов трахають одне одного до знемоги, але по кількох годинах Слотроп прокидається, лежить і міркує, куди ж тепер податися.
Ну, знайти Зойре Буммера, щойно вщухне дощ, і віддати йому гашиш. А далі? Слотроп, «S-Gerät», та ще загадка про Джемфа/іміполекс розійшлися, він давно про це не думає. Гм-м, а коли ж це було востаннє? Того дня, коли вони із Зойре сиділи у кав’ярні і курили косяк… о, та це ж бо позавчора, так? Накрапає дощ, просочує підлогу, а Слотроп відчуває, що втрачає глузд. Якщо тільки існує щось утішне — якщо хочете, релігійне, — у параної, то це антипараноя, коли ніщо ні з чим не пов’язане, і такий стан мало хто здатний витримати довго. Саме цієї миті Слотроп відчуває, що сповзає в анти-параноїдальну фазу циклу, відчуває, як світ навколо нього відступає — без даху, вразливий, розосереджений, як і сам він, лишень плакатні зображення Нашорошеного Ворога відділяють його від небесної сльоти.
Або Вони влаштували його сюди з якоїсь причини, або він тут просто так. І він не певен, що йому не хочеться, аби тут була якась причина…
Дощ стихає опівночі. Слотроп залишає Маргериту, виповзає у холодне місто з п’ятьма кіло, лишивши почате Чичеріним для себе. На постої виспівують росіяни, солоним болем в унісон зітхають акордеони. З’являються п’яні — вони веселі й мочаться у жолобки, що перетинають бруковані провулки. Деякі вулиці встелені брудом, наче живою плоттю. По вінця заповнені водою вирви мерехтять під ліхтарями нічних бригад, які розчищають завали. Розтрощене бідермаєрівське крісло, самотній чобіт, сталева оправа окулярів, собачий нашийник (очі на краях кривулястого сліду шукають знаку, спалаху), винний корок, розчухрана мітла, велосипед без одного колеса, викинуті примірники «Tägliche Rundschau[425]», халцедонова дверна ручка, ще колись давно пофарбована берлінською лазур’ю, розкидані фортепіанні клавіші (всі білі, октава В, якщо точніше, — або Н, якщо за німецькою нотацією — тони нині відкинутого локрійського ладу), чорно-бурштинове око опудала якоїсь тварини… Розсипи ночі. Собаки, налякані й тремтячі, бігають поза стінами із ламаним верхом, як графіки температури хворих на лихоманку. Витік газу якусь хвильку висить у повітрі смертю і післядощовим ароматом. Догори підносяться ряди почорнілих віконних очниць спустошених багатоквартирних будинків. Уламки бетону звисають на сталевій арматурі, покрученій, ніби чорне спагеті, величезні брили зловісно погойдуються над головою навіть од подиху вітру, коли проходиш повз… Гладеньке обличчя Стража Ночі ширяє собі з байдужою усмішкою та порожніми очима, скулився, блідий, над містом, мугикає свої захриплі колискові. Молодь перебула так усю Інфляцію на вулиці, ніде було сховатися від чорних зим. Дівчата допізна сиділи на ґанках або на лавках під ліхтарями біля річок, чекали на роботу, а знехтувані хлопці йшли далі, сутулячи добряче підкладені плечі, гроші без жодного зв’язку із тим, що на них можна було купити, розпухали у гаманцях паперовим раком…
Бар «Чикаго» ззовні охороняють два нащадки тих юнаків — дітваки у костюмах а-ля Джордж Рафт[426], завеликих на кілька розмірів, аж надто завеликих, щоб колись до них дорости. Один з нестримними конвульсіями безперервно кашляє, інший облизує губи і втуплюється поглядом у Слотропа. Шпана. Щойно він згадує Зойре Буммера, загороджують двері, заперечно хитаючи головами.
— Маю дещо йому передати.
— Не знаємо такого.
— А переказати можете?
— Тут його нема.
Той, що кашляє, робить випад. Слотроп відхиляється, крутить плащем швидку «вероніку[427]», викидає ногу, ставить підніжку, і хлопчак гепається на землю, лається, заплутавшись у довгому ланцюжку для ключів, а його напарник починає щось намацувати під розмахаїстим піджаком, либонь, пістолет, тож Слотроп копає його у яйця і з криком: «Fickt nicht mit der Raketemensch[428]!» — щоб запам’ятали, щось на кшталт місцевого «Вйо-о, Сільвере[429]!», утікає в тінь межи куп мотлоху, каміння та землі.
Йде стежкою, наче тією, що Зойре вів їх тої ночі, раз за разом збивається, заходить у позбавлені вікон лабіринти, в плетиво колючого дроту, що спочиває після смертоносних травневих гроз, а тоді у розбомблений, вкритий вирвами автопарк, з якого ніяк не може вибрести добрих пів години, погорблений акр ґуми, мастила, сталі й розлитого бензину, рештки вантажівок дивляться у небо або в землю, достоту як на мирному американському звалищі, сплавлені у дивовижні іржаві пики із «Сатедей Івнінґ Пост», хіба менш приязні, а радше, зловісні… так, це направду «Сатедей Івнінґ Пост»: то обличчя посланців у трикутних капелюхах, що приходять із далеких дорожніх застав, минаючи в’язи, обличчя беркширських легенд, подорожніх, що заблукали на краю Вечора. Прийшли з посланням. Але якщо дивитися довше, зморшки розгладяться. Розгладяться позачасовими масками, які виставляють свою сутність напоказ.
На пошуки підвалу Зойре йде година, але там темно і порожньо. Слотроп заходить, запалює світло. Скидається на якийсь трус чи на бандитську війну: друкарський верстат зник, скрізь розкидано одяг, до того ж одяг дуже дивний, наприклад, плетений з лози костюм, жовтий, буквально сплетений із лози, з шарнірами під пахвами, на ліктях, колінах та у промежині… ой, гм-м, ну, Слотроп швиденько вчиняє
