Веселка тяжіння - Томас Пінчон

Пьоклер допомагав власного сліпотою. Він знав і про Нордгаузен, і про табір «Дора», він бачив висушені голодом тіла й очі іноземних полонених, що марширували на роботу о четвертій ранку у холоднечу та пітьму, човгання тисяч у смугастих спецівках. І весь цей час він знав, що Ільзе живе у таборі з перевиховання, але тільки у серпні, коли повідомлення про відпустку надійшло, як завжди, у звичайному конверті з грубого паперу без написів, і Пьоклер поїхав на північ сірими кілометрами Німеччини, яку він тепер не впізнавав, розбомблену та спалену, воєнні села та дощові фіолетові пустища, а тоді знайшов нарешті Ільзе у вестибюлі готелю «Цвьольфкіндера», вона чекала з тою ж пітьмою в очах (як він цього не помічав дотепер? цих сповнених болем очей), і тільки тоді нарешті склав усю інформацію докупи. Упродовж місяців, поки тато належним чином халтурив потойбіч колючого дроту чи стін, вона сиділа у в’язниці, може, за якихось кілька метрів від нього, її били, можливо, ґвалтували. Якщо проклинати Вайссмана, то мусить проклинати і себе — жорстокості Вайссмана нічим не поступалася винахідливості інженерної думки Пьоклера, Дедалів дар дозволив йому спорудити лабіринт настільки довгий, наскільки довгого він потребував межи собою та незручностями батьківської любові. Вони продали йому зручність, так багато зручності, і все у кредит, а тепер отримували виплати.

Намагаючись, трохи запізно, відкритися болю, який мав би відчувати, він заходився її розпитувати. Чи знає вона назву свого табору? Так, Ільзе підтвердила, або так їй веліли казати, що її табір називається «Дора». Ввечері напередодні приїзду вона бачила страту. Вішають переважно вечорами. Чи хоче він про це послухати? Чи хотів він про це почути?..

Вона дуже зголодніла. Перші дні вони тільки їли — все, що можна було купити у «Цвьольфкіндері». Вибір виявився меншим, ніж торік, і все стало набагато дорожчим, проте анклав невинності, як і раніше, вважався пріоритетним, і дещо там іще було.

Утім, дітей цього року дуже поменшало. По суті, парк належав тільки інженерові та дівчинці. Колесо і решта атракціонів не працювали — бракує пального, пояснив хлопчик-доглядач. Над головою з ревінням проносилося люфтваффе, майже щоночі завивали сирени, і вони бачили промені прожекторів над Вісмаром і Любеком, іноді чули вибухи бомб. Що робить Пьоклер у цьому світі марева, у цій брехні? Його країна чекає, поки її розтрощать завойовники зі сходу та заходу: там, у Нордгаузені, коли перші ракети були майже готові до бойових пусків, до здійснення інженерних пророцтв, давніх, як сам світ, істерія набрала епічних масштабів. Чому цієї критичної миті Пьоклера взяли та й відпустили? Хто в ці дні отримує відпустки? І що тут робить «Ільзе», хіба вона вже не надто доросла для таких казочок? її груденята вже так випинаються під сукенкою, її очі, майже порожні, без особливого зацікавлення снують за випадковими хлопчаками, котрим судився «Фольксштурм», дещо старші хлопчаки не цікавляться вже нею. Вони марять наказами, колосальними вибухами та смертю — якщо вони й поглядали на неї, то хіба скоса, потай… Татко її приручить… зубки прикусять його член… одного чудового дня я матиму таких ціле стадо… але спочатку треба знайти мого Капітана… десь на Війні… спочатку нехай мене випустять з цього…

А хто це щойно пройшов повз неї — хто отой стрункий хлопчина, що мелькнув у неї на дорозі, настільки білявий, настільки світлошкірий, що майже невидимий у спекотній імлі, яка охопила «Цвьольфкіндері»? А чи помітила його вона, чи впізнала в ньому свою другу тінь? Її зачали, бо тато якось увечері подивився кіно «Alpdrücken» і мав стояк. Пьоклер, похітливо втупившись в екран, проґавив увесь продуманий гностичний символізм Режисера в постановці світла з двома тінями — Каїна й Авеля. Але Ільзе, якась Ільзе, продовжила існувати після своєї кіношної мами, протрималася після кінця фільму й удостоїлася тіні тіней. У Зоні все рухатиметься відповідно до Старого Зволення, у світлі та просторі каїністів: не з коштовного ґьоллізму, а тому, що Подвійне Світло було там завжди, поза межами будь-якого фільму, тож цей окозамилювальний і шахраюватий кіношник у той час виявився єдиним, хто помітив це й одразу використав, хоча й не тямив, тоді й тепер, що саме показував нації роззяв… Ось чому того літа Ільзе себе проминула, позаяк була надто зосереджена на якомусь внутрішньому полудні без тіней, щоб помітити або звернути увагу на це схрещення.

Цього разу вони з Пьоклером майже не говорили: то була наймовчазніша їхня відпустка. Вона ходила задумана, з опущеною головою, волосся затуляло обличчя, засмаглі ноги кóпали сміття, не зібране недоукомплектованим штатом сміттярів. Настала така смуга в її житті чи їй не хотілося за наказом проводити час із нудним підстаркуватим інженером у розважальному закладі, з якого вона давно виросла?

— Тобі тут не подобається, правда? — Вони сиділи біля брудного струмка і кидали хліб качкам. У Пьоклера різало в животі від ерзац-кави та несвіжого м’яса. Боліла голова.

— Або тут, або табір, — її обличчя вперто відвернуте набік. — Та мені ніде не подобається. Мені байдуже.

— Ільзе.

— Тобі тут подобається? Хочеш повернутися під гору? Ти розмовляєш із ельфами, Франце?

— Ні, там, де я є, мені не подобається… — Франце? — …але я мушу, така в мене робота…

— Так. Мені також не подобається. Моя робота — бути невільницею. Я професійна арештантка. Знаю, як зробити, щоб мені потурали, що і в кого можна вкрасти, як донести, як…

Будь-якої миті вона це скаже…

— Досить, Ільзе, припини… — цього разу Пьоклера охопила істерика, і він таки добряче її хльоснув. Сполохані різким виляском качки розвернулися і перевальцем кинулися навтьоки. Ільзе втупилася в нього, без сліз, очі проминали кімнату за кімнатою в тіні старого довоєнного будинку, в якому він міг блукати багато років, чуючи голоси та шукаючи двері, ганяючись за собою, за своїм життям, яким воно могло бути… Її байдужість була для нього нестерпною. Майже втративши контроль, Пьоклер таки наважився на мужній вчинок. Він вийшов з гри.

— Якщо не хочеш сюди повертатися наступного року, — хоча, що означало «наступного року» для Німеччини в той час, — то не треба. Так навіть ліпше.

І вона одразу зрозуміла, що саме він зробив. Вона підібрала коліно під себе, схилила чоло і замислилася.

— Я повернуся, — сказала вона дуже тихо.

— Ти?

— Так. Справді.

І