Веселка тяжіння - Томас Пінчон

ніяк, діду, і я поясню, чому, — а тому, що у зали напихаються такі, як ви! Місця катма! Куняють, клюють носом і всміхаються, пирхають слиною крізь зубні протези, відхаркують і плюють у паперові пакети, уві сні плетуть щораз підступнішу інтригу супроти дітей — і не лишень своїх власних, але й чужих також! сидять собі на концерті з такими самими сиво-песиголовцями, тільки й чути приглушене сопіння, відригування, нутряне булькання, чухання, цмакання, бурчання у кендюхах, вся опера набита ними аж до стоячих місць, вони шкандибають проходами, звисають з найвищих балконів, і знаєте, що вони слухають, Зойре? га? Вони слухають Россіні! Сидять собі, пускають слину під попурі з передбачуваних мелодійок, упираються ліктями в коліна, буркочуть: «Ану вріж нам Россіні, ану заткни всі ці претензійні фанфари, дай послухати реально хороші мелодії!». Така сама безсоромність, як за раз стеребити цілу банку арахісового масла. А тут уже й підоспіла жвавенька тарантела з «Tancredi», і вони аж тупають у захваті, клацають зубами і грюкають ціпками: «О! о! отак треба!»

— Це велика мелодія, — верещить у відповідь Зойре. — Ану, курни ще трохи, я тобі на «Бьозендорфері» злабаю.

Під акомпанемент цієї тарантели — таки ловка мелодія — з вранішнього дощу приходить Маґда і скручує усім косяки. Один простягає Зойре, щоб підпалив. Він перестає грати і довго на неї дивиться. Час від часу киває головою, усміхаючись або хмурячись. Ґустав має звичку пирхати, а Зойре насправді виявився адептом доволі непростого мистецтва папіромантії — пророкування, що бере до уваги спосіб скручування косяків: за формою, манерою слинити, за брижами та складками паперу, а також за їх відсутністю.

— Ти скоро закохаєшся, — каже Зойре, — он бачиш, лінія.

— Ота довга? Значить…

— Довжина означає силу почуття. А не час.

— Коротко, але солодко, — зітхає Маґда. — Fabelhaft, was[435]? — Підходить Труді, обіймає її. Коли вони поряд — викапані Матт і Джеф[436], Труді на каблуках вища за Маґду майже на фут. Вони знають, як це виглядає, тому при нагоді вештаються містом разом, аби запасти, бодай на хвильку, в думки інших людей.

— І як тобі ця херня? — цікавиться Зойре.

— Hübsch[437], — визнає Ґустав. — Трохи stahlig[438], і, можливо, за їхньою Körper[439] відчувається тонесенький натяк на Bodengeschmack[440], що, безперечно, süffig[441].

— Ну, я сказав би, spritzig[442], — не погоджується Зойре, раз така справа. — Загалом більш bukettreich[443] за торішні врожаї, як гадаєш?

— Ну, для рослинного покрову Haut[444] Атласу свій Art[445] вони мають. Його однозначно можна позначити терміном kernig[446], або навіть, як часто про нього кажуть, sauber[447] — особливість, що надто вже притаманна району Уед-Нфіс, — направду pikant[448].

— Щодо мене, то я схиляюся до думки, що вони родом із південних схилів Джебел Сарго, — каже Зойре, — зверни увагу на Spiel[449], досить таки glatt[450] та blumig[451], у їхній würzig[452] зухвалості, є навіть натяк на Fülle[453].

— Hi-ні-ні, Fülle — це вже занадто, «Смарагд Ель-Абіда» минулого місяця таки був Fülle, але тут однозначно більш zart[454].

Правду кажучи, вони обидва настільки під кайфом, що ніхто з них уже й не тямить, що верзе, та ще й цієї миті хтось щосили грюкає у двері, з-за них лунає ціла серія «ахтунґів». Слотроп вигукує і мчить до вікна, вилазить на дах, а тоді дріботить верхом і оцинкованою ринвою сповзає у найближчий до вулиці внутрішній двір. До Зойре вламується поліція — берлінська поліція за підтримки американської військової в статусі радників.

— Пред’являємо папери! — верещить старший облави.

Зойре всміхається і простягає йому пачку «зиґзаґів[455]», щойно з Парижа.

Двадцять хвилин по тому Слотроп неквапом суне повз кабаре десь в американському секторі, знадвору і всередині повмощувалися безликі «проліски», десь радіо чи фонограф грає попурі з Ірвінґа Берліна. Слотроп параноїдально сутулиться, чимчикуючи вздовж вулиці, от тобі й «Боже, бережи Америку», а на додачу «Це армія, містере Джоунс», себто американські версії «Пісні Горста Весселя», а втім, це Ґустав шаленіє на Якобіштрассе (їм не зробити з нього Антона Веберна) і репетує в очиці американського підполковника:

— Парабола! Пастка! Ви завжди були вразливими перед нехитрою дугою, від тоніки до домінанти, а тоді знову до тоніки. Велич! Gesellschaft[456]!

— Тевтоніки? — каже підполковник. — Домінувати? Хлопче, війна скінчилася. Що ти верзеш?

З просяклих вологою полів Марки Бранденбурга тягнеться холодна мжичка. Російська кавалерія перетинає Курфюрстендамм, жене на бійню череду брудних корів, ті мукають, з вій скрапує дощ. У Радянському секторі дівчата з гвинтівками поверх обтягнутих сукном стрибучих цицьок махають автомобілям яскравими помаранчевими прапорцями. Гарчать бульдозери, вантажівки з натугою валять хиткі стіни, а дітлашня радісними вигуками зустрічає кожен гучний тріск. На розлогих терасах подзенькують срібні чайні сервізи, там скапує вода, офіціанти у скромних чорних піджаках крутять головами і витягують шиї. Неподалік брьохає двомісний екіпаж, у ньому двоє обвішаних медалями російських офіцерів і їхні дами у шовкових сукенках і капелюхах із хвилястими крисами, на вітрі лопотять стрічки. На річці плавають зеленоголові качки, крутяться у кільватерних закрутах одне одного. З погнутої труби Маргеритиного будиночка сотається дим. Усередині Слотроп найперше бачить туфлю на високому підборі, що летить йому простісінько в голову. Він вчасно відхиляється. Маргерита стоїть на ліжку навколішки, дихає швидко, штрикає його поглядом:

— Ти мене кинув!

— Мав справи. — Копирсається у закритих бляшанках на полиці понад плитою, шукає сухий цвіт конюшини для чаю.

— Але ти лишив мене саму-самісіньку. — Її волосся кужелиться навколо обличчя сіро-чорною хмаринкою. Жертва внутрішніх вітрів, які його ніколи не турбували.

— Та скільки там мене не було? Чаю хочеш? — Виходить надвір з порожньою бляшанкою.

— Як це — скільки? Господи, ти що, ніколи не залишався один?

— Ага, ще б не залишався. — За дверима зачерпує воду із діжки з дощівкою.

Маргерита лежить, здригається, обличчя беззахисне.

Слотроп ставить бляшанку на вогонь.

— Ти міцно спала. Тут хіба не безпечно? Ти про це?

— Безпечно. — Жаский сміх. Ну й дарма. Вода починає сичати. — Ти хоча б уявляєш, що зі мною робили? Що робили з грудьми? Як обзивали?

— Хто, Ґрето?

— Коли ти пішов, я прокинулася. Покликала тебе, але ти не прийшов! Вони переконалися, що тебе нема, і зайшли…

— Не треба було спати.

— Я не спала! — Засвітилося сонце, увірвалося, проникло всередину. Вона відвертає обличчя від різкого світла.

Поки Слотроп заварює чай, вона сидить на ліжку, лає німецькою й італійською — голос