Веселка тяжіння - Томас Пінчон

і артилерійські снаряди, розосереджуються навколо точки наведення велетенським Еліпсом Невизначеності, але Пьоклер, що, як кожен науковець, вірить у невизначеність, сидить тут і почувається не надто в безпеці. Зрештою, в самісінькому осерді Нульової Точки розташоване не щось, а трепетний сфінктер його особистої гепи, і тут не сама лиш балістика, є ще і Вайссман. Та будь-який хімік і постачальник знають про ізоляцію не менше за Пьоклера… то чому ж саме його обрали, якщо тільки… десь у його мозку сходяться дві фокусні точки і стають одним… нульовим еліпсом… єдиною точкою… спорядженою боєголовкою, потайки зарядженою, а для всіх інших по окремому бункеру… отже, ось чого йому так хочеться… всі допуски у наведенні сходяться для ідеального влучання — простісінько у Пьоклерову маківку… ох, Вайссмане, твоєму ендшпілю бракує витонченості — але за весь цей час ти так і не мав ані глядачів, ані суддів, а крім того, хто сказав, що кінець не може бути жорстоким? Пьоклера охопила параноя, підступила до скронь і черепа. Так можна і всратися, звідки знати. На шиї пульсує жилка, судомить руки й ноги. Пильно дивляться світловолосі інспектори у чорних мундирах, виблискують металеві відзнаки. Під вранішнім сонцем розляглися схили, всі польові біноклі спрямовані на південь. «Агрегат» уже в дорозі, тут нічого не зміниш. На таїну миттєвості всім начхати, як і на останні таїнства: пролетіло надто багато раціональних років. Назбирали стоси паперів — надто широкі та надто високі. Пьоклер ніяк не може примирити свою мрію про власну досконалу жертовність із викоханою потребою займатися справою — до того ж важко збагнути, як одне може стати іншим. Зрештою, А-4 має вийти в поле видимості, тож усі ці відмови та поломки необхідно звести до мінімуму, через те стільки й приїхало сюди, і якщо сьогодні вранці на цих польських луках усім масово зрадить зір, якщо ніхто, навіть найбільший параноїк, не зможе нічого побачити поза межами встановлених Вимог, тоді таке вже точно не буде унікальним для цього часу, цього місця, де очі, притиснуті до чорних біноклів, шукають лишень сьогоднішню «неохочу дівку», як жартуни-ракетники прозвали свої безталанні ракети, — коли ж вона нарешті заявиться… необхідно помітити, де міг статися збій — від головної до хвостової частини, зауважити форму інверсійного сліду, звук вибуху, та будь-що, аби допомогло…

У Сарнакі, як розповідає нам документація, ракета впала зі звичайним подвійним вибухом і смужкою білого конденсату в блакитному небі — ще один передчасний вибух у повітрі. Сталеві уламки впали за сотню футів від Нульової точки, градом посікли жито. Пьоклер бачив вибух, проте не більше за інших, і більше його вже нікуди не відряджали. Есесівці спостерігали, як він звівся на ноги, потягнувся і повільно почалапав геть з усіма іншими. Вайссман отримає звіт, незабаром слід очікувати інші різновиди тортур.

Але всередині Пьоклерового життя, задокументованого хіба що в його душі, в його бідолашній, його стривоженій німецькій душі, час розтягнувся і вповільнився — Досконала Ракета досі там, нагорі, досі знижується. Він досі чекає — навіть тепер, один у «Цвьольфкіндері», чекає на «Ільзе», чекає на літнє повернення, а разом з ним на вибух, що заскочить його зненацька…

Навесні, коли вітри у Пенемюнде перемінилися на південно-західні й прилетіли перші птахи, Пьоклера перевели на підземний завод у Нордгаузені, що в Гарці. Робота у Пенемюнде після британського нальоту пішла на спад, план — того ж таки Каммлера — тепер полягав у тому, щоб розосередити випробування та виробництво по всій Німеччині з метою запобігти наступному і, можливо, фатальному нападу союзників. Обов’язки Пьоклера в «Міттельверк» були рутинними: матеріали, постачання. Спав він на лежаку біля вибіленої стіни із вирваного динамітом каменю, над головою навіть ночами світилася лампочка. Йому марилося, буцімто лампочка — представник Вайссмана, істота із вогненною ниткою розжарювання замість душі. Вони з нею вели довгі дрімотні діалоги, але про що саме, Пьоклер не пам’ятав. Лампочка розповіла йому про змову в усіх подробицях, і змова та виявилася грандіознішою і неосяжнішою, ніж міг собі уявити Пьоклер, а багато ночей узагалі здавалася чистою музикою, його свідомість рухалася загнаним у безвихідь мелодійним рядом, спостерігала, була догідливою, як і раніше — у хисткій безпеці, але недовго.

У той час поширилася чутка про щораз більше відчуження між Вайссманом і його «чудовиськом» Енціаном. Щварцкомандо вже відійшло від SS, як SS відокремилося від німецької армії, тепер їхня сила полягала не в абсолютній зброї, а в інформації та досвіді. Пьоклер дуже тішився, коли чув про Вайссманові клопоти, але не знав, як обернути їх собі на користь. Коли Пьоклер отримав наказ переїхати до Нордгаузена, його охопив відчай. Невже гру перервали? Може, він більше не побачить Ільзе. А потім надійшла цидулка із викликом до кабінету Вайссмана.

Волосся на Вайссманових скронях було сиве та скуйовджене. Пьоклер помітив, що одна дужка окулярів трималася на канцелярській скріпці. На столі — завали документів, звітів, довідників. Було несподівано бачити його не у диявольській личині, а охопленого занепокоєнням, як то буває із бюрократами у скруті. Очі були спрямовані у бік Пьоклера, але лінзи їх викривлювали.

— Ви маєте розуміти, що переведення до Нордгаузена — добровільне.

Пьоклер із полегшенням та ще з двома секундами справжньої любові до свого захисника зрозумів, що гра триває.

— Буде щось трохи інше.

— Так? — Почасти виклик, але є і частка зацікавленості.

— Виробництво. Ми тут надто захопилися науково-дослідно-конструкторською роботою. Для нас це не так зброя, як «летюча лабораторія», як, бувало, казав доктор Тіль…

— Вам бракує доктора Тіля?

— Так. Він був не у моєму відділі, не дуже добре його знав.

— Шкода, що він потрапив під наліт. Ми всі в Еліпсі Невизначеності, чи не так?

Пьоклер наважився глянути на завалений паперами стіл, кинув миттєвий погляд, який можна сприйняти за нервозність чи за своєрідне заперечення, мовляв, скидається на те, що у Вайссмана власний еліпс…

— Просто часу нема таким перейматися. «Міттельверк» принаймні під землею.

— Але не тактичні позиції.

— Гадаєте, мене можуть відрядити…

Вайссман стенув плечима і подарував Пьоклеру широку нещиру усмішку:

— Любий мій Пьоклере, хіба вгадаєш, куди вас відрядять? Побачимо, що з того вийде.

Перегодя у Зоні, коли докори стали відчутними на дотик, кололи очі й перетинки, як алергія, Пьоклеру здавалося, що і до того дня у кабінеті Вайссмана він уже не міг лишатися у невіданні. Вловлював правду відчуттями, але дозволяв доказам загубитися в якихось теках, аби не псували настрою. Знав геть усе, але утримувався від єдиного вчинку, що міг би його врятувати. Треба було