Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Уряд Монголії добре робить, що дає можливість оглянути місце катастрофи, — заявив він. — Політики навіть у Азії з роками стають розумнішими і намагаються не роздмухувати конфліктів.
— Який конфлікт? — заперечив Ігор. — Невже ви гадаєте, що загибель вашого супутника — справа людських рук?
— А невже ви гадаєте інакше? — зблиснув зубами Пігастер.
— Певна річ. Або аварія приладів, або природне явище.
— Аварія приладів виключена. Всі прилади працювали блискуче, містере Тумов.
— Ну а, наприклад, зіткнення з метеоритом? — примружився Ігор.
— Виключено. Скажу вам по секрету: наш супутник був оснащений спеціальним запобіжним пристроєм, який перетворював зустрічні метеорити на пару.
— Це не секрет, — відзначив Ігор. — Але запобіжний пристрій міг відмовити…
— Неймовірно. І взагалі вірогідність зустрічі з метеоритом абсолютно нікчемна.
— Згоден. Проте вона існує. Ми з вами запустили вже не один десяток штучних супутників. І ось, нарешті, ця нікчемна вірогідність здійснилася.
— О, містере Тумов, наш останній супутник — це ціла літаюча лабораторія. Там усе було передбачено. У такому супутнику могли б летіти декілька людей… Прилади були розраховані на багаторічну роботу.
— Та все ж ваш супутник загинув через якусь непередбачену випадковість, — рішуче заявив Тумов.
— Випадковість — так, — сліпуче посміхнувся американець, — непередбачену — ні.
— Даруйте, не розумію.
— Або не хочете зрозуміти, любий містере Тумов… Можливо, що ніхто не мав наміру свідомо знищити нашу літаючу лабораторію. Це сталося випадково, наприклад при випробуванні якоїсь нової зброї. Як це у вас мовиться: цілився в корову, а поцілив у ворону.
— У нас мовлять не зовсім так, але це не має значення, — відзначив Тумов. — Мене цікавить інше: невже ви самі, містере Пігастер, вірите у висловлене вами припущення?
— Це офіційна точка зору державного департаменту. — Вперше слова Пігастера не супроводилися посмішкою. — Я американець, сер.
— Але ви й учений, якщо не помиляюся. Ви уявляєте, що означає «випадково поцілити» в супутник, що летить із космічною швидкістю на висоті двох тисяч кілометрів над поверхнею Землі. Яка зброя могла виконати таке завдання?
— Цього я не знаю, але хотів би дізнатися.
— Шляхом огляду місця, над яким трапилася катастрофа?
— А чом би й ні?
— Тому, що коли серйозно дотримуватися вашої офіційної точки зору, то «зброю», яка знищила супутник, можна шукати де завгодно, в будь-якій точці планети або… навіть за її межами, що набагато вірогідніше.
— Не зовсім так, містере Тумов, — знову зблиснув зубами Пігастер, — не зовсім так. Я вже мав задоволення пояснити вам, що наш супутник — це ціла літаюча лабораторія. Там були сотні приладів, які безперервно передавали покази по радіо. Аналіз останніх показів приладів свідчить, що супутник отримав удар по вертикалі знизу. Удар був викликаний не снарядом і не хвилею вибуху, а радше якимсь потужним випромінюванням, наприклад потоком нейтронів.
— Яка нісенітниця! — закричав Тумов — Потужний потік нейтронів, джерелом якого є Земля!
— Я сказав, наприклад, потоком нейтронів, — ласкаво посміхнувся Пігастер. — Це могли бути не нейтрони, а якісь інші частинки. Якщо вдасться знайти рештки супутника…
— Що вціліли після падіння з висоти двох тисяч кілометрів?
— Конструкція супутника передбачала й таку можливість. Окремі контейнери могли досягти поверхні Землі.
— Якби вдалося знайти хоч один болт із вашого супутника, це було б чудово, — задумливо сказав Тумов. — Тоді багато що прояснилося б. Боюся лише, що це нездійсненне завдання. Легше знайти голку, скинуту в джунглі з літака.
— Все ж таки спробуємо знайти, — знову заусміхався Пігастер. — І раптом знайдемо не голку, а щось більше! Це було б ще чудовіше.
— Ви маєте на увазі джерело нейтронного випромінювання? — втрутився в розмову Озеров.
Він поставив питання по-французьки, посоромившись продемонструвати перед американцем свою, як він сам уважав, дуже кепську англійську вимову.
Пігастер і Тумов обернулися до Озерова, що сидів позаду них. У очах американця зблиснула настороженість. У питанні йому видалася пастка. Втім, він швидко дав собі раду.
— Джерело навряд чи, — сказав він, також переходячи на французьку, — радше якісь сліди. Променева установка такої потужності — складна споруда. Сліди в пустелі мають залишитися. Якщо мені дозволять безперешкодно пересуватися по всьому району…
— Можете не сумніватися в цьому, — вставив Тумов.
— Тоді щось знайдемо, — з поклоном закінчив Пігастер.
— Здається, треба шукати не «сліди», а саме джерело випромінювання, — твердо сказав Озеров. — Я також схильний думати, що воно десь там існує.
Озеров зробив довгу паузу.
Американець здивовано підвів брови і, ледь примружившись, чекав.
— Але це природне джерело випромінювання, а не штучне, — підсумував Озеров.
— Ах ось що, — розчаровано посміхнувся Пігастер. — Цікаво, дуже цікаво… Три голови, три точки зору, — продовжував він по-англійськи, звертаючись до одного Тумова, і, помовчавши, запитав зовсім тихо: — Містер Озеров, випадково, не письменник?
— Що ви, він геолог, — трохи образився за приятеля Тумов. — Досить відомий геолог.
— Ах, цей Озеров, — знову здивувався Пігастер. — Автор ядерної гіпотези Землі? О-о!.. Росія висунула в комісію провідних учених. О-о, мені випала велика честь… О-о-о! — Він замовк і відтак додав, мовби про себе: — Цікаво, дуже, дуже цікаво… О’кей.
Літак уже йшов на посадку. На горбатих, покритих плямами зелені схилах виднілися безладно розкидані жовті й білі будиночки. Це було місто Кобдо — центр одного із західних аймаків[199] Монгольської Народної Республіки.
* * *
