Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Зелена фантазія!
— Ні, не фантазія. Пригадай: пролітаючи над Адж-Богдо, літак Ісарова потрапив у зону такого радіоактивного випромінювання, що вийшли з ладу багато приладів, а екіпаж захворів променевою хворобою.
— Але ми з тобою, — перебив Тумов, — наступного року об’їздили Адж-Богдо і не знайшли жодних слідів радіоактивного випромінювання. Радіоактивна аномалія приснилася Ісарову під час довгого перельоту, а прилади перестали працювати через недогляд механіка.
— Ну, а променева хвороба? Сам Ісаров після перельоту кілька місяців пролежав у шпиталі.
— Я не дуже вірю в його променеву хворобу. Десять років тому її діагностика ще не була розроблена. У Ісарова ж могло бути якесь інше захворювання. Не забувай, — він воював і пережив блокаду Ленінграда[189].
— Що ж усе-таки трапилося вчора над Адж-Богдо? — задумливо сказав Озеров. — У ноті вказано, що розшифровка останніх показів приладів свідчить, ніби супутник потрапив у зону радіоактивного випромінювання і потім був знищений невідомим енергетичним розрядом.
— І наші «друзі» за океаном відразу вирішили, що ми випробували на супутнику нову, секретну зброю, — посміхнувся Тумов. — Дурниці все це, Аркадію! На американському супутнику сталася аварія приладів.
— Саме над Адж-Богдо?
— А чом би й ні. Аварія могла трапитися в будь-якому місці орбіти.
— Тоді навіщо ти погодився взяти участь у роботі змішаної комісії з розслідування?
— Ну, наприклад, для того, щоб знову побачити місця, де ми з тобою працювали в молодості.
— Не вірю. Для цього ти надто зайнятий. Скажи, — хіба тебе не дивує, що й наші геофізичні обсерваторії зареєстрували енергетичний розряд невідомого походження в районі Адж-Богдо? І саме тоді, коли на висоті двох тисяч кілометрів над цим місцем перестав існувати американський штучний супутник.
Тумов знизав плечима.
— Ти не маєш підстав не довіряти бюлетеням обсерваторій.
— Якщо хочеш знати, — примружився Тумов, — енергетичний розряд — єдине, що мене цікавить у цій історії. У мене з’явилися деякі думки. Ось чому я погодився брати участь у комісії і посватав у неї тебе. Але дозволь поки нічого не говорити. Це лише перші припущення.
— Згоден, посперечаємося на місці, — спокійно сказав Озеров, загортаючи в обривок газети порожні консервні бляшанки.
— Даруйте, товариші, — почувся чийсь голос. — Дивне місце для сніданку!
— Ви хочете сказати: для вечері, — озирнувся Тумов.
Міліціонер приклав руку до козирка.
— Це як вам завгодно. Зараз третя нуль-нуль. Уже світає. Дозвольте ваші документи…
— На жаль у нас із собою лише закордонні паспорти, — сказав Озеров, простягаючи червону книжечку.
— Які ми отримали всього годину тому, — додав Тумов, нишпорячи по кишенях, — тому, бачте, й довелося закусити тут…
— О, доцент Озеров, — сказав міліціонер, з цікавістю дивлячись на Аркадія. — Дуже приємно познайомитися. — Козирнувши, він повернув паспорт.
— Ви знаєте мене? — здивувався Озеров.
— Звичайно, тобто здалека, так би мовити, — пояснив міліціонер. — Чув ваші лекції по радіо і виступ по телебаченню щодо походження Землі. Цікаво було…
— Дякую, — вклонився Озеров.
— А мене ви, часом, не знаєте? — пробурчав Тумов. — А то я ось ніяк не можу знайти паспорт. Куди я його тицьнув?..
— Твій паспорт у задній кишені штанів, — відзначив Озеров.
— Не турбуйтеся, все гаразд, — поспішно сказав міліціонер, навіть не взявши до рук паспорт Тумова. — Ви вибачайте, служба. А паспорт краще кудись в інше місце поклали б. Усяко буває!.. Потім і вам неприємності й нам робота… Щасливої дороги, товариші!
* * *
«ТУ-114» летів на схід. Уже залишилися позаду лісисті горби Уралу; зблиснув на півдні блакитний Арал. Нерухомі гряди важких хмар закрили далекий виднокрай. Там були гори. Під крилом літака в запорошеному серпанку спекотного полудня пливли піски Бек-Пак-Дали[190].
Озеров відкинувся у кріслі, розкурив люльку, затягнувся. Поряд, похропував Тумов. Монотонно гуділи потужні мотори. Ледь вібрувала оббита темною тканиною стінка салону.
«Чи змінилося щось у тих місцях за минулі дев’ять років? — думав Озеров. — А втім, чому мінятися?» Там не було ані доріг, ані поселень. Безводна пустеля замкнула всі шляхи до далеких гір. Навіть арати[191] не заходили зі стадами на випалені сонцем плоскогір’я. Кілометрів за п’ятдесят південніше Адж-Богдо були руїни ламаїстського[192] монастиря. Дев’ять років тому там жив старий монгол-мисливець із хлопчиком. І більше нікого на сотні кілометрів навколо.
Американський представник у змішаній комісії, який прибуде завтра в Алма-Ата, ймовірно, розраховує побачити на шляху до Адж-Богдо автомагістралі зі зручними готелями, аеродроми й бетоновані майданчики ракетних установок. Його чекає гірке розчарування.
І все-таки що ж відбувається в Адж-Богдо?
Якщо події, розділені десятирічним проміжком, справді пов’язані між собою і коріння їх слід шукати в природних умовах Адж-Богдо, то найбільш підозрілим є молоде вулканічне плато на південному схилі. Там навіть збереглися залишки вулканів — значить, виверження відбувалися недавно, в четвертинний[193] чи пізньотретинний[194] час. Щоправда, жодних слідів сучасного вулканізму вони з Тумовим тоді не виявили. Лише гарячі джерела. Біля одного з таких джерел
