Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

— Ні, я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша. Він пробереться крізь усі охорони. І ніхто йому не перешкодить. І він принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не догадався про нього. Це ж так просто!

— Не розумію, Артеме!

— А от, дивіться… Діано, сюди! Сюди, моя люба Діано!

Дмитро Борисович і Варкан з цікавістю дивились, як Артем одігнув нашийник і засунув складені аркушики паперу в щілину між ремінцями. Потім він легенько штовхнув собаку:

— Біжи, Діано, біжи! Розумієш, до Ліди! До Ліди! Де Ліда, га? Шукай!

Діана радісно завиляла обрубком хвоста. Вона коротко гавкнула, мов даючи знати, що зрозуміла наказ.

— До Ліди, Діано! Де Ліда? Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко!

Через кілька секунд Діана зникла за деревами, хутко простуючи в степ, до становимща. Артем повернувся до товаришів. Він радісно посміхнувся:

— Це ж просто! Ми й раніше отак листувалися з Лідою. З ділянки на ділянку надсилали з Діаною листи й відповіді. Спочатку жартуючи і сперечаючись, чи вистачить у собаки розуму. Потім просто використовували цей зв’язок. Діана звична до цього. А скіфи її не займатимуть, вони бояться нашої поскіни. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів. А Артем уже перейшов до дальших справ:

— Тепер треба подумати про наш багаж. Варкан, мені потрібні наші сумки. Їх треба приставити сюди за всяку ціну. Слухай, що я тобі скажу. Та перекладайте ж, Дмитре Борисовичу!..

Що сталося з Іваном Семеновичем і Лідою, які залишилися в руках віщунів?

Розлютований втечею Дмитра Борисовича й Артема, Дорбатай наказав перевести зв’язаних полонених у свій намет. Оточені озброєними віщунами, освітлені полум’ям факелів, ішли Іван Семенович і Ліда, тривожно прислухаючись, чи не повертається погоня, що вирушила за втікачами. Загрозливе мовчання навколо полонених тільки зрідка порушувалось вигуками віщунів. Дорбатай мовчав, але його люте обличчя, на якому грали відблиски червоного полум’я факелів, не віщувало нічого доброго.

Дорбатай заговорив аж у своєму наметі. Він не дивився навіть у бік полонених, що сиділи у кутку із зв’язаними руками і стежили за кожним його рухом, намагаючись угадати свою долю. Дорбатай заговорив з Гартаком. Тепер у його поведінці не лишилося й тіні тієї урочистої пошани до нового вождя, яку він так старанно удавав на майданчику серед скіфів. Навпаки, Дорбатай владно наказував, а Гартак лише слухняно схиляв голову. Тільки один раз Гартак спробував щось заперечити. Тоді Дорбатай махнув рукою, не бажаючи слухати його, і Гартак знов схилив голову.

Весь час до намету заходили віщуни. Дорбатай вислухував їх, наказував щось — і вони зникали. Змісту цих розмов полонені не могли, звичайно, розуміти. Так само невідомим для них лишилося й те, що розмовляв Дорбатай з кількома поважними й пихатими старими скіфами, які теж зайшли до намету. Ця розмова несподівано урвалася. Зовні почулися гучні збуджені голоси. І зараз же в намет вбігли віщуни. В одного з них було закривавлене плече. Він говорив захекавшись, уривчастим голосом, допомагаючи собі жестами. І обличчя Дорбатая, люте й без того, хмурнішало дедалі більше, коли старий віщун слухав цю людину.

Іван Семенович нахилився до Ліди й тихо сказав:

— Розумієте, Лідо? Це вернулася погоня. Наших не спіймали.

— Ой, Іване Семеновичу!.. — радісно вигукнула Ліда, але зразу замовкла, помітивши застережливий погляд геолога.

Тим часом заговорив знов Гартак. Він показував на Ліду, на Івана Семеновича, показував кудись назовні. Дорбатай мов і не слухав його, спершись головою на руку. Але цього разу Гартакові пощастило в чомусь його переконати. Дорбатай подав знак рукою. Один з віщунів вибіг назовні й повернувся з тим самим чорнявим чоловіком, що приходив раніше до полонених з пропозиціями Дорбатая. Він низько вклонився Дорбатаєві, вислухав кілька його уривчастих слів, повернувся до зв’язаних полонених і влесливо, виразно заговорив. Проте, звісно, ні Ліда, ні Іван Семенович не зрозуміли його: адже тут не було Дмитра Борисовича, який міг би перекласти слова чорнявого.

Іван Семенович тихо сказав:

— Мабуть, це знов якісь пропозиції… Які саме — я не знаю. Але стан у нас з вами, Лідо, такий, що ми не можемо ні від чого відмовлятися. Нам треба за всяку ціну вигадати час. Розумієте?

— Погоджуватись на все? — боязко запитала Ліда.

— Так!

— Рішуче на все?.. — голос Ліди уривався. Дівчина добре пам’ятала, що Гартак хотів зробити її своєю дружиною. Але Іван Семенович твердо відповів:

— На все… до певного ступеня…

— Але звідки ми взнаємо, де той ступінь? Ми ж нічого не розуміємо з його слів, Іване Семеновичу!

— Будемо придивлятися. Головне — вигадати час. Це найважливіше.

І він став слухати чорнявого чоловіка, наче добре розумів його. А коли той скінчив, Іван Семенович трохи подумав, мов вирішуючи щось, — і стверджуюче кивнув головою. Це справило велике враження на скіфів. Навіть сам Дорбатай трохи здивовано глянув на геолога: мабуть, старий віщун не сподівався, що полонені так відразу погодяться на його вимоги. Гартак знову жваво заговорив з ним. Дорбатай, замість відповідати, вказав на Ліду і знизав плечима. Іван Семенович знов схилився до Ліди:

— Вам, дівчинко, теж