Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Наш Дніпро… — тихо додав Дмитро Борисович.
Роніс говорив далі:
— Сьогодні вже починають бальзамувати тіло Сколота. Через кілька днів усе становимще зніметься з місця й вирушить у жалобну подорож до Гер. Разом з усім населенням становимща вирушать і раби. Бо під час поховання у Герах мусять відбутися великі відправи з людськими жертвами… і Дорбатаєві треба мати великий запас рабів для тих жертв…
Роніс змовк, схиливши голову. Помовчавши з хвилину, він знов заговорив:
— Пробачте мені, ці думки погано впливають на мене. Дорбатай приноситиме в жертву безвинних людей… лише для того, щоб задурити скіфів і примусити їх боятися його…
— Може статись так, що йому не пощастить зробити цього, Роніс, — зауважив Варкан.
— Я теж сподіваюся, — нахмуривши брови, відповів Роніс. — Бо саме там, коли процесія прибуде в Гери, мусить спалахнути наше повстання. Під час подорожі друзі Варкана розкажуть усе, що треба, всім мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. Мої товариші зроблять усе потрібне серед рабів. Тим часом табір Дорбатая і старшин ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче перемішаються, і багатії не будуть так об’єднані. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що Дорбатай не матиме до Гер ніякого опору, отже, вважатиме, що все заспокоїлось…
Артем зрозумів, що план Роніса й Варкана був дійсно складений добре. Що ж, заперечувати нема чого. Головне тільки, щоб Дорбатай не вирішив чогось небезпечного відносно Ліди та Івана Семеновича до часу повстання. Чи може хтось поручитися за це?..
Наче відповідаючи на його думки, Роніс знов заговорив:
— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая, і він не робитиме шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім нема чого турбуватись, коли згадати про зацікавленість Гартака. А ваш товариш теж може не боятися. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити його…
— Приємне припущення! — вихопилось у Дмитра Борисовича.
— Навіть у цьому випадку віщун не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо для нього корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб додати урочистості…
Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, неприємно впливала якась бездушність у тих його міркуваннях, наче говорив він зовсім не про живих людей, а про якісь ляльки. З другого боку, заспокоювала його твердість і впевненість. Відчувалося, що ця людина намагалася передбачити все, врахувати все — і вже потім довести справу до кінця.
— Ти вважаєш, Роніс, що мені не треба з’являтися в становимщі? — запитав Варкан.
— Безумовно. Все потрібне там зроблять без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Немає потреби рискувати твоїм життям і датися в руки старшинам, які можуть спіймати тебе. Крім того, до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека від Дорбатая і знатних старшин. Таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час запаси зброї на конях. Цими днями становимще вирушить у подорож. Цілком зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки становимще йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто не бачив вас. До Гер приїдемо в один час. Я навідуватимуся до вас, повідомлятиму про підготовку. Добре?
— Добре, Роніс, — відповів Варкан і знов узявся до стріли.
Здалека, з степу, з сторони становимща, долинули приглушені звуки тимпанів і дудок. Всі прислухалися. Скіфи, що дрімали біля коней, посхоплювались. Діана підвела голову, нашорошила вуха.
— Чергова відправа, — мовив Роніс. — Можливо, відправа з жертвуванням. Адже Дорбатаєві треба зараз якнайбільше задурити голови мисливцям і воїнам, щоб усі вірили в його могутність.
І, не кажучи більше жодного слова, він скочив на коня і зник за деревами. Артем подивився вслід Ронісу, прислухався ще до звуків тимпанів і дудок, які бриніли в повітрі. Відправа з жертвуванням… Ліда й Іван Семенович там, під владою віщунів… і він безсилий одразу врятувати їх, не має навіть змоги зв’язатися з ними, сповістити їх про свої плани, довідатися про їх стан, їхні думки…
Діана підійшла ближче до юнака, поклала голову йому на коліна й жалісно заскиглила. Певно, вона скучила за Іваном Семеновичем та Лідою.
— Не тільки тобі нудно, Діано, нам усім хотілося б побачитись, — погладив її по голові Артем.
І враз нова думка майнула в нього. Хіба ж він не може зв’язатися з товаришами? Дурниці, може! Як він міг забути про це?
Похапцем Артем дістав з кишені олівець, свою записну книжку й похапцем почав писати. Дмитро Борисович здивовано поглядав на нього. Ось що прочитав археолог, зазираючи через плече юнака.
«Ми щасливо врятувалися, дорога Лідо. Ніхто з нас не пошкоджений, ми перебуваємо в лісі і готуємося визволити вас. Турбуємось про вашу долю. Ми чули, що Дорбатай позбавив вас волі, але наклав на вас «табу», і тепер ніхто не сміє доторкнутися до вас. Роніс запевняє, що ні тобі, ні Івану Семеновичу ніщо не загрожує — принаймні найближчим часом. Обов’язково напиши, що і як. Надалі ми листуватимемося теж цим способом. Відповідай докладно. Роніс сказав, що незабаром усе становимще вирушить до священної місцевості Гер, де ховатимуть тіло Сколота. Саме тоді ми й сподіваємося звільнити вас. Ти й не знаєш, яку тут заварено круту кашу! Нам сьогодні усе розказали Роніс і Варкан. Між скіфами точиться така боротьба, що вона, мабуть, розв’яжеться тільки справжнім повстанням. Ну, сама розумієш, що ми осторонь не залишимось. Згодом розповім усе. Дивись тільки, щоб з вами усе було гаразд. Між іншим, май на увазі, що раби на нашому боці. Негайно відповідай на мій лист. Артем».
Він закінчив, акуратно вирвав густо списані сторінки з записної книжки й почав складати їх. Дмитро Борисович здивовано дивився на нього:
— Яким способом ви думаєте надіслати
