Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Молодий скіф кивнув головою. Він, не перестаючи вирізувати стрілу, яку тримав весь час у руках, мовив:
— Розповідай, Роніс. Доля зв’язала нас з тобою в боротьбі проти нашого головного ворога Дорбатая і його мерзенних прибічників… Розповідай, Роніс, нехай наші друзі знають усе.
— Добре, Варкан. Хай вони знають усе і вибирають свій шлях, — погодився Роніс.
Археолог схвильовано повідомив Артема про те, що Роніс має сказати. Зараз мусило відкритися перед ними те, що весь час було таємницею. Вони бачили, що Варкан грає серед скіфів якусь незвичайну роль, бо чим інакше можна було пояснити його популярність серед простих скіфів і нелюбов до нього з боку старшин, віщунів і Дорбатая? Але з яких причин? Цього вчені досі не знали.
— Слухайте, друзі! — так почав Роніс. — Вже давно серед рабів готувалося повстання. Але замість того, щоб добре його підготувати і скинути старшин-багатіїв, — серед рабів знайшлися занадто гарячі, які не схотіли ждати довго, і передчасно повстали. Це нічого не дало… Чимало тоді вбили рабів, чимало закатували…
Роніс важко зітхнув.
— Я весь час вважав, що не так треба робити. Вожді племені, зокрема Дорбатай, та й знатні старшини не такі, щоб мирно погодитись на визволення рабів. Тут потрібний рішучий бій, загальне повстання. Але як поставилися б до цього мисливці й скотарі? Отут було головне питання. Проте старшини й віщуни самі допомогли нам. Старшини мають великі табуни, рабів, служників. Але їм мало цього, вони визискують і пригноблюють простих скіфів — мисливців і скотарів, що не мають великого майна і примушені коритися багатіям, працювати на них. Віщуни запровадили закон, за яким мисливці мусять віддавати їм частину того, що вони вполюють. Скотарі мусять віддавати віщунам частину своєї худоби. Старшини-багатії і віщуни міцно взяли простих скіфів у пазурі. Хто міг перешкодити їм? Отже, Дорбатай з своїми віщунами зробив так, що ніхто з скіфів — мисливців і скотарів не насмілювався одверто щось сказати проти старшин і віщунів. Кожне сказане проти них слово вважалось зрадою священних звичаїв і каралося жорстоко.
— Дорбатай міг просто відібрати все майно в такого скіфа, оголосивши, що воно піде в жертву богам, — гірко додав Варкан.
— Так. Але до богів те майно не доходило, а лишалося віщунам і старшинам, — продовжував Роніс. — Чимало скіфів боїться Дорбатая, віщунів і старшин. Вони скоряються. Вони ремствують потайки, так, щоб це не дійшло до старшин і віщунів, інакше їх жде сувора кара. Так було. Але з деякого часу це незадоволення стало надто великим і серед скіфів. Особливо зросло воно серед молодих дружинників, мисливців і воїнів, які поступово змовилися в дружині Сколота. Вже досить давно ці дружинники задумалися про те, щоб об’єднатися проти старшин, багатіїв і віщунів. І головним серед тих мисливців і воїнів був…
— Варкан! — вигукнув Дмитро Борисович. — Безумовно, Варкан!
— Так, — погодився Роніс, — це був Варкан. Саме він з кількома своїми товаришами підготували виступ проти віщунів і старшин. А я з моїми товаришами підготували повстання рабів. Усе це робилось окремими шляхами, аж доки ми з Варканом погодились, що мета у нас одна, отож, і сили наші мусять бути з’єднані. Через деякий час ми мали почати діяти. Але старшини, на чолі з Дорбатаєм, випередили нас. Дорбатай отруїв Сколота і об’єднався з усіма багатіями. Він сподівався захопити Варкана і його друзів, бо давно підозрівав їх. Але так не вийшло. Варканові пощастило врятуватися. Друзі його один по одному приєднуються до нього, а деякі залишаться там і підготують інших мисливців. На щастя, Дорбатай і віщуни нічого не знають про мою роль серед рабів. Інакше Дорбатай відмовився б від того золота, яке я приношу йому, аби тільки знищити й мене…
Роніс змовк. Мовчали і його слухачі, схиливши голови. Вони сиділи коло вогнища на лісовій полянці. Варкан зовні зовсім спокійно продовжував вирізувати стрілу, наче це оповідання його не стосувалося. Лише зрідка він скоса поглядав на чужинців і знов схиляв голову, старанно працюючи ножем.
Дмитро Борисович жадібно слухав усе, що говорив Роніс, не забуваючи, проте, перекладати не менш зацікавленому Артемові. Цей невідомий стародавній світ остаточно відкривався перед очима археолога. Все це було таким важливим, таким цікавим! Кожна дрібничка, кожна деталь проливала яскраве світло на загадкові досі питання побуту й життя скіфського племені.
Мертві до того, застиглі постаті скіфів з археологічних пам’ятників, з ваз і барельєфів, з описів стародавніх істориків, жили тепер і рухались, боролися, страждали й ненавиділи, перетворилися на справжніх людей з тіла і крові перед очима археолога.
Не менш схвильований і збуджений був і Артем. Юнак не задумувався, як Дмитро Борисович, над археологічними проблемами. Зараз вони всі відступили для нього на другий план. Інші думки хвилювали його.
Насамперед — доля товаришів. Вони — під владою Дорбатая і Гартака; вірніше самого Дорбатая, бо Гартак сам по собі нічого не важив. Але Гартак бажав зробити Ліду своєю дружиною! Артем стиснув кулаки: про це огидно було навіть думати!.. Але не згадувати теж не можна було. Бо коли Гартак зацікавився Лідою, то Дорбатай не завдасть їй ніякої шкоди. Щодо Івана Семеновича… залишалося тільки повірити Ронісові, що Дорбатай побоюється помсти з боку Артема й Дмитра Борисовича. Більше реальних надій не було, Артем розумів це добре.
Тепер оця боротьба, про яку розповідав Роніс. Інакше й не могло бути: Варкан, хороший, чесний і прямодушний Варкан, мусив бути ватажком пригноблених мисливців і скотарів. Це личило йому, це викликало в Артема ще більше пошани до свого побратима. Роніс, виявляється, ватажок рабів, які готують повстання?.. Добре, цей чоловік здається Артемові теж дужим і стійким. Згадати хоча б його оповідання про золото, як Дорбатай катував його, і як Роніс, незважаючи на це, не здався!..
Шляхи вчених і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили вчених? Просто дві людини, які хочуть визволити своїх товаришів?..
