Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Небо ззовні почало змінювати барви, але не так, наче сходилися хмари, а ніби сонячному світлу доводилося пробиватися крізь товстий шар скла. Кеннет визирнув у вікно: все охоплювали м’які тіні з невиразними краями, на подвір’ї з нізвідки з’являлися маленькі смерчики, під найближчою стіною пробіг одурілий кіт.

Його шерсть стирчала навсібіч і стріляла іскрами.

— Хоцу козу!!!

— Ні — і кінець.

— Хоцу! Хоцу! Хоцу! Хо-о-о-оцу!!!

З кожним «хоцу» хтось накладав на місто нові прошарки скла, темнішого й товстішого. Аж нарешті світ ззовні почав виглядати як під час затемнення, коли темряву розганяє лише сонячна корона. Кеннет відвів погляд від вікна і глянув на Меегалу. Та стояла навшпиньки, задерши голову, її очі були широко відкриті, напівпритомні.

— Меегало… — мати присіла поруч і поклала долоню їй на голову. — У тебе гарячка.

— Ні! — дівчинка відступила на крок. — Ні! Немає! Я не хвойа! Хоцу байянця чи козу. Козу! Козу-у-у-у!

Останнє «козу», здавалося, тривало безкінечно. У ту мить, коли Меегала захлинулася криком і в неї просто забракло дихання, а дитячий бунт перейшов у плач, — світ відповів.

Пухир, який зараз репнув, не належав звичайній рибі. Цього разу репнув пухир риб’ячої потвори, матері та батька всіх риб, а звук, який наповнив простір, на мить м’якою лапою притиснув до землі весь світ.

І простір відригнув тваринами.

Вони падали звідусіль, цього разу з’являлися безголосно, наче звук, який ледве-ледве стихнув, вичерпав усі інші відзвуки. Кілька ударів серця панувала майже цілковита тиша, на очах лейтенанта у двох стопах над землею матеріалізувалося кілька овець, тварини впали на землю і з одурілими мордами розбіглися навсібіч. Ягнятко тихо бекнуло.

І цей звук розбудив решту світу.

Стукіт ратиць, звуки тіл тваринок, що спадали з різної висоти, приземлялися на вулицях, дахах і майданах міста було чути з усіх боків. Кози та вівці з’являлися звідусіль, по три, чотири, п’ять за раз, але, на щастя для себе та для мешканців, завжди на висоті не більше, ніж кілька стоп від поверхні. Навіть ті, які опинилися над будинками, непогано собі радили. Щоправда, похилі дахи не були добрим місцем для приземлення, але більшість тварин просто зісковзували і сплигували на вулицю. Для порід, які розводили для випасу в горах, такі поверхні не становили великих проблем.

Незабаром тварини були всюди: вівці та кози, малі та великі, білі, сірі, поцятковані — ходили будь-де, на кожній вулиці, в кожному завулку. По дахах безперестанно стукотіли ратиці, повітря наповнювало бекання та мекання переляканих, подурілих чотириногих. До цієї какофонії все частіше додавалися людські крики, хтось перелякано репетував, десь почувся гуркіт, немов один із дахів не витримав ваги нової тваринки, що там приземлилася, і завалився, з найближчого будинку чувся розпачливий плач дитини.

Від несподіваного прибутку, схоже, може розболітися голова.

І тоді напівморок, який наповнював простір над містом, поглибився, а Меегала, яка захлиналася криком, набрала повітря і знову заголосила:

— Хоцу! Хоцу!! Хоцу!!!

Кеннет відвів погляд від пандемоніуму за вікном і глянув на дівчинку. Очі малої були наче блюдця, обличчя — бліде, а волосся зліплене потом. Із кожним криком простір навколо неї, здавалося, загинався, наче щось намагалося втягнути її, тіні навколо її постаті дивним чином тремтіли, наперекір світлу, яке вривалося у вікно. Лидія стояла на колінах перед дочкою та тримала її за плечі, намагаючись… здається, намагалася притулити її, але Сила, яка клубилася навколо дівчинки, створювала бар’єр, який неможливо було пробити. Жінка глянула йому в очі з німим проханням.

Ударили двері, і Варгенн Велерґорф вистрибнув назовні. Доволі безпомічним жестом прикриваючи голову рукою, він увірвався в стадко, що крутилося вулицею, нахилився й підняв молоду козу, після чого знову повернувся в будинок. Підскочив до малої, витягнув перед собою занімілу з переляку тваринку і промовив дивовижно спокійним тоном:

— Меегало, це для тебе. Твоя власна коза.

Мала вмить замовкла і ще ширше розплющила очі. На личку дівчинки поволі з’явилася сповнена недовіри усмішка, яка, втім, була максимально щасливою.

— Моя? Моя коза? Спйавді?

— Справді, — десятник глянув на свого командира та пробурмотів: — Заплачу зі своєї кишені, пане лейтенанте.

Дівчинка схопила козлятко і притиснула до себе.

І все стихло.

Кеннет озирнувся на вікно. Світлішало, тварини перестали падати з неба, а людські крики потроху завмирали.

— Не доведеться, Варгенне. Якщо хтось заявить про ту козу, я сам заплачу. Клянуся.

Лидія-кер-Зеаве обійняла доньку і раптом голосно розплакалася.

— Вибач, донечко.

— Добйе, мамусю, взе добйе, — Меегала притулилася до матері, коза ж, утиснута поміж ними, аж ніяк не здавалася задоволеною.

Чародій сидів на лавці, зі зліпленою кров’ю бородою: виглядав так, наче от-от міг зблювати. Дивився на племінницю поглядом, в якому захоплення змішувалося зі страхом.

Несподівано Лидія підхопилася і взяла дівчинку за руку.

— Ми повинні виїхати.

— Чому? — лейтенант глянув на неї, не розуміючи.

— Бо в неї заберуть дитину, — прохрипів Дервен. — Жодна гільдія і жодна імперська школа магії не допустить, аби такий талант бігав самопас. І повірте мені: те, що вона тільки-но зробила… це ніби посеред темної ночі вибухнув вулкан. Вони будуть тут, як тільки Джерело трохи заспокоїться. І змарнують дитину.

— Змарнують? — Кеннет глянув на нього уважніше. Дервен Клацв не дивився на нього, його погляд досі чіплявся за Меегалу.

— Аякже! — чародій із важким зітханням підвівся, сперся на палицю і зробив кілька кроків до дівчинки. — Вона ж крутила всім цим Джерелом, як хотіла, сягнула назад і витягнула кожну козу, вівцю та барана з цієї долини за чотириста років тому. Хе-хе, це пояснює втрату, яка тоді сталася. Не зараза, а чари. Тільки тут, у цій долині, наповненій цим аспектом, могло статися щось подібне. Але я не відчуваю в Меегали жодних інших аспектів, отже, вона приречена на Малий Камінь. Коли її заберуть із долини й відріжуть від цього Джерела, вона стане ніким. Зроблять із неї третьорозрядну ворожбитку.

Він присів біля дівчинки й легенько розкуйовдив їй волосся.

— Я теж вибачаюся, дитинко. Я повинен був помітити.

Мала широко усміхнулася.

— Може, так буде і краще, бо якщо вона залишиться у долині — то що? — Кеннета трохи дражнила ця тема. — Буде витягувати нам на голови будь-яку річ, яку запрагне? Якщо влітку захоче поїздити на санчатах, то засипле околиці тисячолітнім снігом? Коли замерзне, то пустить із неба вогняний дощ? Я вже бачив, на що здатна Сила в руках дикого таланту.

— Військова логіка, еге ж? — чародій не підводив голови, вдивляючись в обличчя дівчинки. — Якщо я чогось боюся, то це треба знищити? Це Джерело стабільне, раз у сім,