Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Десятник похитав головою і скривив татуйоване обличчя.

— Ви наказали нам шукати щось незвичне, а він не дивився вгору, пане лейтенанте.

Кеннет трохи почекав подальших пояснень.

— Я думаю не настільки швидко, — буркнув нарешті.

— Зараз усі дивляться вгору, пане лейтенанте. Місцеві та приїжджі. Усі ходять попід стінами, тримаються поближче до дахів, відкритий простір проминають бігцем. А цей — ні. Ішов поволі, не поспішав, морду мав таку, наче увесь світ належав йому, хоча лахміття йому ледве хребет прикривало. Він… — Велерґорф почухав потилицю. — Він поводився так, мов знав, що ніяка тварина не впаде йому на голову.

Таке пояснення мало сенс.

— І що тепер?

— Якщо це чарівник, наділений Талантом, то ми маємо бути по-справжньому швидкі, пане лейтенанте. Я перепитав корчмаря: ця клуня повинна залишатися порожньою, бо там лише взимку тримають корм для тварин. Двері не надто міцні. Дістанемо його за кілька ударів серця. От лише…

— Лише що?

— Він, власне, не зробив нічого поганого, пане лейтенанте. Я маю розвалити йому довбешку сокирою, бо він випарував трохи кіз та овець?

— Варгенне, я не чекатиму, доки він потягне сюди корів та коней. Дахи в місті не настільки міцні. І…

Повітря загусло, вони вже не стільки дихали ним, скільки вливали до легень, як сироп, а всмоктування наступного подиху вимагало чималого зусилля. Кеннет відчув, як його рот наповнює кисла слина.

— Починається, — прохрипів. — Знову. Заходимо туди, Варгенне. І краще, щоб ми були справді швидкими.

Вони вибігли з корчми в ту мить, коли з неба впала перша коза.

* * *

Діялося. Він відчував це всім тілом. Знаки, намальовані на підлозі, мало не палали в темряві. Клуня була добре збита, жоден промінчик світла не зазирав усередину, але йому цього й не треба було. Він запалив ще кілька свічок і розставив їх у відповідних місцях.

Віск, забарвлений у червоне, перетворював їх на криваві палички, в яких хтось ув’язнив прокляті душі.

Він усміхнувся, коли Сила здійнялася й нависла над ним хвилею. Із ваганням узяв в одну руку дерев’яну фігурку кози, в іншу — вівці. Останнім разом він викликав овець. А тепер…

Двері впали всередину, вдарені чи не тараном. Переляканий, він здригнувся, і обидві фігурки впали до кола. Він обернувся, коли татуйований демон із великою сокирою в лапах стрибнув на нього, підносячи зброю.

Перш ніж демон відкрив рота й видав із себе дикий рев, він ще встиг почути, як репається перший риб’ячий пухир.

Тоді на нього впав удар і настала темрява.

Дурні.

* * *

Його зв’язали, вставили кляп, накинули на голову знайдений у кутку лантух і причаїлися в клуні. Знадвору було небезпечно. Звідусіль спадали тваринки, цього разу кози та вівці водночас, великі та малі, плямисті та однобарвні. На очах у Кеннета мале стадо — баран, білосніжна вівця та пара ягнят, — приземлилося на дах корчми, спритно зістрибнуло й рушило кудись, збараніло розглядаючись. Якщо можна було це так назвати.

Було гірше, ніж в попередні рази. Тварини падали малими групками, по двоє, троє, п’ятеро, і зовсім не виглядало на те, що феномен якось скінчиться. Кисла слина залишала в роті Кеннета неприємний присмак, а повітря все ще вливалося в легені наче розтоплена смола.

Він озирнувся і ще раз придивився до знаків, намальованих на підлозі. Були… абсолютно безсенсовні. Він уже бачив наповнені Силою шаманські піктограми агерів, які тремтіли від прикутих до них духів, він тримав у руках предмети, вкриті напівзатертими рунами, від погляду на які в нього терпла шкіра на потилиці. Був свідком, як виникали символи, сповнені різними аспектами і знав одне: ці кільканадцять малюнків, зібрані в нерівне коло, напевне не мали нічого спільного з магією. Були… порожні. Три ледь схожі на себе вівці, один малюнок, що нагадував барана, чотири, найімовірніше, зображували кіз, хоча реальна коза смертельно образилася б на таке своє зображення. Решта також не мали сенсу: якесь дерево, здається, гірська вершина, щось, що могло бути струмком чи кількома черв’яками. Три птахи, що летіли поруч — а може, це була хвиля, — око, слід вовчої або собачої лапи і… тут йому довелося задуматися… чи не примітивний малюнок певного елементу жіночої анатомії, за малювання якого хлопці часто отримують по голові.

Так діти, які граються в магів, могли б намалювати «чародійське коло». Ну і свічки — червоні. Він зітхнув. Малюнки мали стільки ж Сили, що і знаки, які людина може інколи насікати на снігу. Або й того менше.

Але ж Малий Камінь — аспектоване Джерело, а це означало, що Силу тут формують розумом. Він глянув на в’язня. Принаймні добре, що той мав пунктик на тваринах, а не, наприклад, на рибах. Тисячі фунтів оселедця, що валяться з неба, могли б виявитися надто великою проблемою для місцевих.

Він усміхнувся останній думці. Прокляття, абсурдність ситуації діставала і його: останні години він вже думав про те, як на милість богів, писатиме рапорт про ці події. Тварини, що падають з неба, місцевий чародій, якого подолала дивна болячка, мешканці, що споглядають у небо — чи то з надією на те, що багатство так і буде прибувати, чи з побоюванням. А ще рота, яка носиться всліпу околицями, та цей невідомо хто, який грається в мага. Бракувало тільки корчмаря, що грає на волинці, та малої дівчинки, яка стріляє з арбалета. Якщо після такого рапорту командир не відішле його на річне патрулювання всіма північними кордонами, то можна буде вважати, що йому пощастить.

І в цей момент він побачив Лидію-кер-Зеаве, яка марширувала площею до клуні. Ішла, немов тварини, що спадають з неба, були лише невеличкою прикрістю. Зате її вираз обличчя…

Прокляття, йому пощастить, якщо він проживе наступні п’ять хвилин.

Капітанська вдова увірвалася до клуні і встала навпроти лейтенанта.

— Я щойно була в Ени Венкод, — заявила вона спокійно з такою посмішкою на губах, що Кеннет подякував долі за кольчугу й шолом, які він надягнув зранку, — і довідалася, що ніякі солдати не залишали в неї сьогодні мою дитину. В мене немає підстав не довіряти їй, пане лейтенанте.

— Меегала в нормі, — сказав він швидко. — Під опікою найкращого з моїх людей. З нею все нормально.

Вогонь, який палав у її зіницях, поволі згасав. Вона глибоко зітхнула.

— Добре… добре, — повторила. — Це були важкі пологи. Хлопець і дівчинка, — додала без зв’язку.

Роззирнулася по клуні,