Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

— Плювати в кутки? Я ніколи не плюю в кутки, — буркнув десятник, ледве зачинилися двері. — Завжди намагаюся поцілити у відкрите вікно.

Офіцер його проігнорував. Нахилився до маленької й усміхнувся.

— Здається, Меегало, нас ще офіційно не представили. Мене звуть Кеннет і я служу в Гірській Варті.

Дівчинка не здавалася наляканою чи навіть заклопотаною. Він не дуже розумів, чи це нормально для малих дітей. Може, кожен реагує по-своєму.

Вона усміхнулася і примружилася.

— А цому в нього помальоване лицко? — вказала на Варгенна.

— Так прийнято на моїй батьківщині, — десятник широко усміхнувся. — Ми всі там так робимо.

— Дітки тез?

— Дітки?

Вона насупила бровки точнісінько як мати.

— Дів… цинки, — торкнулася пальцем себе.

— Ах, дівчинки? Так, теж. Хоча не так сильно на щоках і на лобі.

— Це дузе кйасиво виглядає. Я тез хоцу мати малюнок.

Кеннет уявив, що б сказала і зробила Лидія-кер-Зеаве, якби побачила свою доньку із берґенськими клановими татуюваннями на обличчі. Здригнувся.

— Добре, — сказав, простягаючи малій руку. — Але за умови, що мама погодиться, — застеріг наперед.

Десятник усміхнувся дівчинці.

— Ходімо, відведемо тебе до тітки Ени.

* * *

Вигляд малої дівчинки, що завзято дріботить поміж двома озброєними чоловіками викликав пожвавлення перед корчмою. Корчмар встав у дверях, широко усміхнувся й промовив:

— Бачу, Гірська Варта серйозно сприймає свої обов’язки. Що мала накоїла?

— Не питайте, господарю. Де може бути Ена Венкод? — Кеннет вказав пальцем за спину. — Двері її будинку замкнені наглухо, а ми обіцяли, що доставимо малу до опікунки.

— Не знаю, але більшість баб готує учту за містом: будуть вогнища, ятки, печені бики. Шукайте там. Та й ваш десятник уже повернувся, той, що із псами пішов. Чекає всередині, я наказав сніданок подати.

Десятка Берґха рубала холодні ковбаси та вчорашню кашу. В кутку зали пси дочиста вилизували миски. Побачивши командира, солдати зірвалися на ноги.

— Сідайте й доїдайте, — відмахнувся Кеннет. — Невідомо, коли наступного разу буде можливість наїстися. Берґх, ти щось знайшов?

Десятник похитав головою.

— Ні, пане лейтенанте: трохи лук, кілька пасовищ, пара дірок у землі. Нічого незвичайного. Пси також нічого не відчули, — усміхнувся кутиком рота. — Зате ви, як я бачу, дещо знайшли.

— Один дотеп про двох чоловіків і дитину, Берґх, і побачиш свого лейтенанта по-справжньому злим. Я хотів бути ввічливим із капітанською вдовою, а тепер у мене проблеми ще й із…

Берґх зблід, солдати, що сиділи за столом, припинили їсти, ложки завмерли на півдорозі до рота.

— Що… — Кеннет повів за їхніми поглядами, і в його горлянці пересохло.

Малої поряд із ним уже не було. Вистачило однієї миті, щоб вона побігла в куток кімнати, присіла біля найбільшого із собак і простягнула до нього ручку. Це був Зедир, офіційний вожак зграї. Численні шрами, відтяте вухо та порожня ліва очна яма свідчили, що цієї позиції він досяг не завдяки носінню палички хазяям. Меегала простягнула руку й поплескала його по носі.

— Доб’йий песик, — заявила.

Під час останньої сутички в горах Зедир повалив на землю озброєного сокирою отамана банди й одним рухом щелеп розірвав йому горлянку. Побачивши це, решта розбійників кинули зброю. Тепер собака лише махнув хвостом і висолопив язицюру. Мала торкнулася місця, де замість вуха у пса був широкий рожевий шрам, і для всіх час загальмував. Навіть Берґх, офіційний опікун псів, не насмілювався на щось подібне.

— У песика йана.

І нічого не сталося. Звір вагою десь сто п’ятдесят фунтів, той, із яким Кеннет не завагався б піти й на ведмедя, мотнув хвостом ще раз і висолопив язика ще дужче. За невидимим сигналом решта зграї почала підводитися й підходити по черзі, обнюхуючи дівчинку. Мала на це не зважала, схоже, захоплена вожаком. Нарешті вона встала й розвернулася до Кеннета.

— Песики, — сповістила.

— Пси, — виправив її машинально, ковтаючи слину. — Так, я зауважив. Вони наші. Іди-но сюди, Меегало. Варгенне.

— Слухаюся, пане лейтенанте.

— Запитай у корчмаря, чи не могла б одна з його дівчат зайнятися малою, поки ми не знайдемо її опікунки, — старший десятник зник за дверми. — Берґх. Не вставай. Після сніданку візьміть псів та обійдіть місто навколо. Наказ той самий, що і вранці: шукати чогось незвичайного. Прокляття, хтось вичарував із повітря стадо кіз, він мав залишити хоча б якийсь слід.

— Хоцу козу.

— Це я вже чув. Мама тобі не говорила, що лише ґречні дітки отримують козу? Тож якщо будеш ґречною, то напевне якусь отримаєш. Ну що, Варгенне?

Десятник встав у дверях і похитав головою.

— Корчмар каже, що у всіх дівчат сьогодні вихідний. Після вчорашньої ночі вони доволі… змучені, — легенько усміхнувся. — Але сказав, що знайде для малої якийсь кут та щось для гри. Усі тут знають чародія, тож проблем не буде.

— Ну то до справи…

До полудня нічого не трапилося. Принаймні нічого незвичайного, бо місто, готуючись до свята, пульсувало життям. На луках поблизу нього саме розкладали базар, розставляли ятки, через що виникали суперечки за кращі місця, лайка та розмахування руками. Вид солдатів, що проходжувалися в натовпі, вихолоджував надто гарячих купців, але рівно настільки, щоб у хід не пішли палиці й держаки сокир. Прокляття та лайка літали густо та щиро. Зазирнувши сюди, Кеннет зрозумів бургомістра. До міста приїхало кількасот торговців, а від кількості привезеного ними паморочилося в голові. Кожен із них уже вніс до скарбниці чималі кошти за право виставити свої товари на продаж, тому відкликання свята закінчилося б заворушеннями. З одного боку місцеві, які готувалися до трьох ночей веселої розваги, з іншого — купці, які готувалися до трьох днів торгівлі та набивання своїх капшуків. Стада чотириногих, які спадають з неба, було малувато, аби змінити одвічний порядок. Принаймні якщо йшлося про вессирців.

Трохи осторонь готували вогнища, над якими мали повиснути туші свиней, овець та баранів, на гігантському столі купка жінок натирала травами вже обідрані туші. Обабіч розставляли довгі столи з лавками, з міста все ще підносили кошики з хлібом, таці з тістечками та барильця пива.

Що-що, а розважатися місцеві вміли.

Він поділив загін на менші групки: все ще шукав чогось незвичайного. Дивних запахів, неприродного мерехтіння повітря, місць, де людину охоплював раптовий холод чи де без причини було спекотно. Розпитував горців, чи, випадково, хтось із них не помітив чогось дивного. Відповіддю зазвичай були зведені брови та фрази в стилі: «Окрім кіз, які падають з неба — аж нічого, пане офіцере». І погляди — щось середнє поміж роздратуванням і зверхністю.

Лейтенант уже починав почуватися ідіотом.

Він