Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Діяло! Усе було так, як належить. Ті, хто насміхався з його планів, тепер сиділи вдома, боягузливо споглядаючи на стелю. Хоч він і не вийшов зі свого укриття, чув їхні крики.

Він усміхнувся в темряві, яку розпорошувало лише світло кількох малих свічок. Скоро його Сила струсоне всю долину.

* * *

Терандиг поволі заспокоювався. Присутність Гірської Варти в місті та факт, що інших незвичних явищ не було зафіксовано, потроху додавали людям впевненості. Крім того, це ж лише кози. Проходячи повз один із трактирів, Кеннет чув, як хтось імпровізує пісеньку про літаючих кіз, «що напали на долину Маверс». Уся зала щомиті вибухала сміхом.

Але це не розв’язувало їхніх проблем. Він усе ще не розумів, що саме відбулося.

Те, що тут замішані чари, було зрозуміло від самого початку. Але навіть діти знають, що чари не діють самі по собі. Силу завжди повинен скеровувати чийсь розум. Щоправда, бували й магічні феномени, які виходили поза межі правил, але цей точно до них не належав. Був надто точним. Рапорт Кеннета у штаб полку не міг містити слів: прибув, побачив, не зрозумів, повернувся. Молодші офіцери, які складають такі рапорти, залишаються молодшими офіцерами до кінця життя.

Говорячи прямо, вони потребували допомоги чародія. А єдиний із них у місті був, здавалося, недоступний.

Двері в дім мага, на противагу тому, чого вони очікували, стояли розчинені навстіж. Кеннет увійшов усередину в товаристві Варгенна, який після мандрівок вологим лісом із комарами був не в найкращому гуморі. Зрозуміло, його пошуки закінчилися нічим. Хто б не відповідав за таємничий інцидент, він, напевне, мав щодо комарів та вологості думку, дуже схожу на ту, яка буяла в голові десятника.

— Кляте, трахане в їхні малі задки дзижчаче паскудство, — бурмотів він, дряпаючи потилицю. — Я готовий закладатися, що вони не бачили людини десь місяць і, помітивши групку дурнів, що пхаються до лісу, влаштували собі учту століття…

— Цо таке тйахане?

Меегала стояла в кутку передпокою. Мати зібрала їй волосся в хвостик, що стирчав угору, залишаючи лише кілька локонів, з-під яких на них споглядали сині оченята. Вона була вдягнена як хлопчик: у сорочку та короткі штанці, але в горах більшість дітей до десятого року життя вдягають саме так. Притискала до грудей щось, що нагадувало ганчіркову ляльку, пошиту п’яним і злим на весь світ шевцем. Не дочекавшись відповіді, дівчинка засопіла.

— Питаю — цо воно? — тупнула ногою.

— Ну, Варгенне, відповідай дитині.

Десятник заклопотано усміхнувся.

— Це щось мале та… голосне, як побачиш — то зрозумієш.

— А де твоя мама? — Кеннет підійшов ближче.

— Дядько спить. Мама зайаз п’їйде. Я маю цекати тут.

— Дядько спить?

— Увесь день. Я такоз спала і не уклала кози. Вони від мене втікають.

— Які кози?

— Койічневі.

Розмова, схоже, вела в нікуди.

— Ходімо, пошукаємо маму, — подав малій руку.

Лидію вони застали в кімнаті для відвідувачів. Схоже, вона збиралася вийти. Змінила сукню на темно-синю з білими манжетами та комірцем, накинула на плечі квітчасту хустку. На столі стояв кошик із лози. Побачивши солдатів, вона звела брови.

— Дядько ще спить. Бургомістр зранку про нього розпитує. Та й раніше хтось стукав, але я саме пішла з Меегалою купити кілька речей. Обіцяла, що тільки-но він прокинеться — дам знати.

— Доброго дня, пані Лидіє, — Кеннет трохи вклонився. — Я сподівався, що нам вдасться його розбудити. Цей феномен потребує допомоги чародія.

— Знаю. Я намагаюся розбудити його з тієї миті, як ми повернулися. Не вдається. Спить, наче хтось йому дав снодійного. Я саме йду до Генера Ласавина по деякі трави, може, допоможуть.

— Чи таке вже…

— Начебто раз чи два, — перервала вона. — Дуже давно. Ми ще не жили з ним, але він попереджував мене, що щось подібне може статися.

— Хоцу козу, — нагадала про себе дівчинка.

— Пізніше, люба, — мати погладила її чубчика. — Тепер мама має приглянути за дядьком Дервеном.

— Дядько хвойий?

— Просто… ex… просто заспався.

— Але… але я хоцу укйасти козу зайаз! — губи малої вигнулися донизу.

Лидія присіла поруч із нею, погладила по щоці.

— Пізніше, золотце, свято ще не почалося, зараз ще не можна красти кіз. Дозволять лише ввечері. Ну, йди до мене! — притулила її. — Це моя провина, — сказала вартівникам. — Ми нарозповідали їй про свято, а вона зрозуміла лише те, що кожен зможе вкрасти собі козу чи баранця. До того ж вона засмучена, бо проспала, коли кози падали з неба. Ех, щиро кажучи, нам би придалася якась коза чи дві, хоча б для того, аби плющ прорідити.

Схоже, справи в чародія справді йшли так собі.

— Щойно дядько прокинеться, прошу нас повідомити. Інакше доведеться посилати по допомогу в гарнізон у Га-Венсер. Там є кілька армійських магів.

Кеннет саме розвертався, коли до приміщення увірвався якийсь перемазаний грязюкою хлопець.

— Пані Лидіє, — просопів від дверей. — Почалося…

— Зараз, Циве? До терміну ще два тижні…

— Коза… коза впала на дах, і мати перелякалася. Я саме свиней заганяв до хліва, як воно вдарило, грюкнуло, дах не витримав, і в хату впала коза. Мати перелякалася так, що аж на підлогу сіла. Довелося прилягти, а зараз вона каже, що… е-е… води пішли, — хлопець зашарівся аж до маківки.

Лидія вперше з їхньої зустрічі майже запанікувала. Якусь мить безпорадно дивилася на дитину, вербовий кошик, двері до будинку, на солдатів.

— Що трапилося? — запитав Кеннет, хоча ситуація була зрозумілою.

— Беренія-кас-Онель народжує раніше терміну. Це мають бути близнюки, важкі пологи. Коли померла стара Вельда, я залишилася тут акушеркою, бо від племінниці чародія такого очікують. Відтоді, як ми тут оселилися, я багато чому навчилася. Та і гроші непогані платять. Але не можу взяти дитину до породіллі і… — глянула на них уважно. — Зробите мені послугу?

— Ми не займаємося дітьми.

— Хай буде благословенна за це Володарка, лейтенанте. Вона має вирости милою дівчинкою, а не бандитом у кольчузі, який лається, плюється в кутки і смердить, — злостиво всміхнулася вона. — По інший бік міста, відразу біля корчми, де вас розміщено, мешкає Ена Венкод. Упізнаєте по червоних дверях. Зазвичай вона приглядає за Меегалою, коли мені немає із ким її лишити. Просто відведіть малу туди і скажіть, що я заберу її, коли пологи скінчаться, добре?

Кеннет обмінявся поглядами з Варгенном. В армії зобов’язували певні правила щодо сімей солдатів.

— Авжеж. Це не становитиме для нас жодних проблем.

— Чудово. Золотко, будь ґречною і слухай панів вартівників, — вона погладила малу по голові. — Мама повернеться так швидко, як тільки зможе. Веди, Циве, —