Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

— Явенс Ґальв? А він що тут робить?

— Ми також хотіли б це знати. Підозрюємо, що він якимось чином відповідальний за те, що відбувається.

Вона дивилася на нього з недовірою, мовчки, а тоді пирхнула сміхом.

— Явенс Ґальв?

— Ви його знаєте?

— Усі його тут знають. Кожне місто та більшість сіл мають когось такого… Колись він приходив до дядька, щоби той учив його магії. Вбив собі в голову, що він обдарований Талантом. Дядько, до речі, почувається вже краще і чекає на вас. Як тільки це безумство скінчиться, підемо туди всі. І дякую, що ви прислали когось за ним приглянути, пане лейтенанте, — додала м’яко.

Він лише кивнув.

* * *

Вони сиділи в будинку чародія вп’ятьох: Кеннет, Велерґорф, Лидія та Дервен. Меегала порпалася під стіною, зайнявшись своїми дівочими справами. Маг, здавалося, от-от мав зомліти — блідий,із тремтячими руками, весь закутаний у плід, він сидів на лавці й переводив погляд із лейтенанта на десятника. Дихав доволі важко.

— Хвиля трохи спала, Джерело заспокоїлося, а я поставив усі заслони, які лише маю. Хе-хе, як так піде, то не втрачатиму притомності десь із годину, — додав. — Кажете, Явенс Ґальв? Та в цьому столі Таланту більше, ніж у нього. Міський дурень, наймані руки за дюжину яєць — і вичарував із повітря сотні кіз та овець? Скільки там було за третім разом?

— П’ятсот сімдесят, — Кеннет посунувся на лавці. — Принаймні стільки нам вдалося знайти.

— Знайти?

Велерґорф насмішкувато пирхнув.

— Місцеві вже зорієнтувалися, що з неба спадає добро, яке не зникає. Частину тваринок, хе-хе, взяли у прийми. Це були справжні перегони — хто виявиться швидшим: ми чи найближчий господар.

— І скільки могло зникнути?

— Напевне, дві, може, три сотні. Може, й більше. Падали мало не на все місто.

Чародій потягнувся по глек і налив собі у глиняний кубок. Змочив губи.

— Вода? — зітхнув. — Ото часи настали.

— Ти, дядьку, пітнів півдня, потім я дала тобі трав, які допоможуть витримати головний біль, — Лидія не здавалася надто збитою з пантелику. — Тож ти не питимеш пиво, бо впадеш після третього ковтка.

Дервен лише кивнув.

— Першого разу була сотня тварин, потім триста, тепер, скажімо, дев’ять сотень. Усе більше. Ви насправді не зауважили нічого такого, жодних дивних речей? Коли користуються аспектованою магією, то багато хто з людей це відчуває: дивні запахи, незвичайні смаки, свербіж, раптовий головний біль або сонливість.

Для цього не треба навіть надвразливості. А тут — нічого? Нічого?

Лейтенант похитав головою і в жесті солідарності налив води й собі.

— Я був присутнім на всіх трьох випадках і не відчув нічого ні за першим, ні за другим разом. За третім — так, повітря зробилося густим, важко було дихати, здавалося, що небо спохмурніло.

Але це все.

— Скільки часу минуло від тих проявів до появи перших тварин?

Кеннет обмінявся поглядами з Велерґорфом.

— Десь двадцять ударів серця, не більше.

Меегала, яка досі гралася в кутку кімнати, раптом підвела голову.

— Я спайя, коли кози падайї, я за ними ганялася, а вони втікайї, а потім бах, бах на гойї і я пйокинулась і не могла спйяти, а вони взе не хотіли пйийти.

Десятник усміхнувся всім татуйованим обличчям.

— Xa, я майже все зрозумів. Значить, вона спала під час останніх опадів, і прокинулася від падіння кіз на дах, а потім вона вже не могла заснути.

Лейтенант важко зітхнув.

— Наскільки я знаю, вона спала під час кожного випадку, під час першого, другого та третього. Ну, в нас є хоча б хтось, хто робиться сонливим, перш ніж починають діяти чари. То що? Маю носити її по всьому місту, і якщо засне перед якимось будинком, то там буде криївка чаклуна? Принаймні дамо малій шанс упіймати якусь козу.

— Хоцу козу, — дівчинка, схоже, пригадала собі свою мрію. Лидія-кер-Зеаве кинула на лейтенанта роздратований погляд.

— Ні, Меегало.

— Байанця.

— Ні.

Чародій покрутив головою.

— Ні, це має виявитися щось дивніше. Стежте за псами. Жоден пес не нападе на когось, обдарованого Талантом. У гіршому разі втече.

— Наші пси не тікають. І вони добре поводяться, навіть Меегала може підтвердити.

— Хоцу!

— Я сказала: ні. Досить.

— Хоцу! Хоцу! Хоцу!

Дервен раптом ворухнувся, тихо застогнав, із його носа потекла цівка крові. Він торкнувся долонею обличчя і з недовірою глянув на вкриті червоною липкістю пальці.

— О Володарко, — було важко зрозуміти, він переляканий чи здивований. — Що там із псами?

— Нічого, — Кеннет звівся, готовий притримати мага. — Бавилася із Зедиром, хоча він не любить дітей. Але й не стане кусати без причини…

«Хоча мені, напевне, відгриз би руку, якби я поплескав його по голові, — подумалося йому. — Але ж вона спала під час кожного випадку. Спала! Але потім розповідала нам, як ганялася за вівцями та козами». Феномен припинявся в ту мить, коли вона просиналася, — зрозумів він раптом. Відчув неприємне тремтіння, що побігло вздовж хребта.

— А щось інше? Незвичайне… Володарко Милостива… — чародій перевів погляд на дівчинку й витріщив очі. — Ви це бачите? Бачите? Вона ніби летить на верхівці хвилі.

Лейтенант дивився на малу, але нічого не бачив. Зате під його черепом гнали одна поперед одною, як стадо переляканих овець, думки. А після? У корчмі… З Вовком… Чи, входячи до кімнати, він дійсно бачив шість стріл, що стирчали зі стінки? Прикрив очі. Шість… Велика Матір, шість! А потім вона вистрелила, і в стінці й надалі було шість стріл! Незважаючи на те, що вона ледве могла підняти зброю, він вирішив, що вона якимось чином зарядила її однією зі стріл на столі, але якщо вона якось… зачарувала зброю? Перенесла стрілу зі стіни в арбалет, бо… бо хотіла постріляти? Але як? Адже це дитина, а до того ж — така мала… Але з іншого боку, вона племінниця чародія…

Авжеж! Талант часто наслідують родичі, а хто в долині найближчий родич єдиного чародія, який володіє Малим Каменем?!

А аспектом Малого Каменя є минуле, раптом дійшло до нього.

Чи — що?.. У корчмі вона перенесла назад у часі стрілу… а коли спала, то тягнулася в минуле й переносила кіз та овець зі старих часів у сьогодення… Усе Джерело, величезна потуга, відповідало прагненню однієї малої дівчинки? Ті тварини, які зникли понад чотириста років тому… Велика Матір! Ми пильнували й опікувалися нею, полюючи на причину всієї пригоди, і навіть не могли припустити, що весь час маємо її під своїм носом. Увесь час!

Йому хотілося