Право на істину - Олег Костянтинович Романчук
Лихі часи настали… Руйнується античний світ, у який вона безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі зупинити невтримний поступ часу, не в силі переконати людей у хибах, які вони чинять, наслухавшись невігласів у рясах, що прикриваються божим словом. Чого воно вартує, коли ллється кров невинних?..
Як важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності своїй. Лиш розумом доводиться здобувати прихильність і визнання, а водночас наживати численних ворогів, прихованих і відкритих. А боротися з усіма вже не вистачає сил…
Тривожний щем роз’їдав серце, краяв душу. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм розшукати шлях у морі по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильйони для визначення густини рідини.
Її цікавила астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової “Арифметики”, до вчення про конічні перерізи александрійського астронома Аполлонія Пергського, а також до “Математичного канону”.
Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудесного! Саме тому Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість не приходить сама по собі. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила…
Їй самій багато що невідомо. Хто така людина? Ким стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в Бутті! І цю ж людину примушують борсатись у брудних хвилях брехливих віровчень, замість того, щоб спізнавати Природу. Яка ганьба для Розуму!..
Людина, як і космос, належить до ієрархії Буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель, але й не перший. Існують світи інші, світліші. І їх багато… Незчисленна кількість. Буття неперервне, променисте, многовиде і розумне. Розумне начало таїться в усьому. До нього слід лише долучитися.
Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому звитку “Чорного ритуалу”, врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.
“…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться за ними ввишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоча і слабшим, ніж сонячне…”
Стукіт у двері відірвав Гіпатію од читання.
— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.
* * *— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.
— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялася Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло таяться в ньому. Залежно кому слугує воно, хто розпоряджається ним, що чинить ним.
Ті, хто на терези долі поклали золото, й знання, не в силі врівноважити їх. Ці речі несумісні. А коли це станеться, то багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство саме в знаннях. Примарний блиск полота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнутись Уранії й Кліо, вперто та завзято сходить на Олімп Знань, — тим скориться Вічність. Але цим людям слід відректись багато від чого, окрім віри в Істину. Справедливість для всіх. Вони неминуче наразяться на небезпеку бути осміяними, оскарженими, зрадженими, осудженими, засудженими, а то й позбавленими життя. Але вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…
Очі Гіпатії зробились вологими. Все-таки вона була передусім жінкою. Гієрокл опустив голову. Він не міг бачити, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов відганяючи хвилинну слабість, немов докоряючи собі за цей її прояв.
— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі, — розпука звучала в цих словах, але не каяття. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте Я робиться маленьким і нікчемним, прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.
— Любий Гієрокле! Твоїми устами рече бажання допомогти мені. Ти щиро зичиш мені добра, щастя і… спокою. Ти щиросердний, мій любий Гієрокле. Але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я полишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу, яка послужить струменем води на колесо зла, підступності і підлоти.
Я вірю, попри все, що знаннями можна навернути люд до віри в Прекрасне, Справедливе і Добре. Слід лише донести слово Істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити Зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти…
Людське життя скороминуче. Але є в ньому щось таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до Зірок у чорне Безгоміння… Надто часто марнославство людське й гонитва за золотим тільцем потьмарює усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переборють споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле! Покличуть!
Ще ніколи так не розмовляла Гіпатія зі своїм учнем. Гієрокл всотував незвичні думки й щораз більше захоплювався прекрасноликою Учителькою. Невже світлий розум згасне в мороці Зла? Яка несправедливість! І він нічого не може вдіяти…
* * *Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, неначе свічадо, криваво-червонястий диск сонця тут же заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець приносив у місто солонкуваті запахи, настояні на пахощах буро-зелених водоростей, що обліпили берег, нетерпляче очікуючи припливу, щоб упірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих пахощів приєднався розмай інших: смаженини, варених бобів, прянощів, котрі ширились у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких помітно більшало на вулицях Александрії.
Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів, багатих громадян, безпомильно
