Право на істину - Олег Костянтинович Романчук

Друзі почали міркувати, що саме треба змінити у формулах, щоб дзеркало набуло нових якостей і давало людям радість, щоб вони, глянувши в це дзеркало, знали, як боротись проти зла і несправедливості, як зарадити лихові.

Вони дописали кілька формул. Роб майстерно підробив письмо Троля. Акуратно позбиравши папери, діти поклали їх у папку.

З уламком дзеркала Троля, який директор компанії необачно залишив у сейфі, вони теж проробили цікаву операцію: розплавили його і, додавши певну кількість соди та кремнію, вилили рідке скло у форму з глини, що точнісінько повторювала форму уламка.

На другий день вранці, глянувши в дзеркало, директор жахнувся. Він угледів в собі зарозумілість, пихатість, зверхність, неповагу до інших, зажерливість і — диво! — одразу ж зробив висновок, що у цим треба негайно покінчити.

Компанія почала випускати дзеркала. Попит на них серед простого люду був величезний, та й багатії, хотіли вони того чи ні, з часом змушені були користуватися виробами “Компані індустрі”, яка, до речі, перейшла до рук робітників. Троль кипів од люті, проте вдіяти нічого не міг. У безсилій злобі він навіть бився головою об стінку і, кажуть, зламав собі одного рога. Після, цього трохи заспокоївся і знову почав думати про нові капості для людства.

“Алегро”, “Анданте”, “Соната зірок” — перші космічні пейзажі, створені литовським художником і композитором М. К. Чюрльонісом за півстоліття до польоту Гагаріна.

Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати.

Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах Всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину…

Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний.

Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи.

І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян.

Еоліана — жриця Часу — показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світла куля в руках красуні являла собою символ життя.

Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала куля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити, знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність…

Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома!

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше, з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво!

Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелося побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..

Надходив вечір. Тихий серпневий вечір. Я вийшов з музею і побрів стежиною в глиб лісу. Підкоряючись невідомій силі, несподівано для самого себе звернув убік і незабаром уже йшов по місячній доріжці, що стелилася по траві. Я йшов далі і далі, в гущавину незнайомого лісу, повз мовчазні, ніби зачудовані сосни, увінчані казковими коронами, такими самими, як на картинах Художника. На мене поблажливо дивилися далекі цивілізації. Там, у глибинах Всесвіту, народжувалось і вмирало невідоме мені життя.

Та ось настала мить, коли я відчув, що заблукав. Мовчазні зірки, немов розсіяні чиєюсь невмілою рукою по нічному небу, співчутливо дивилися на мене, не в силі допомогти. Мені стало лячно. Не від того, що я заблукав, а від усвідомлення, що лишився наодинці з безмежним простором. Дивне відчуття! Все моє єство зробилося напрочуд чутливим і вразливим. Кожна клітинка немовби силкувалася вловити хоч який поклик нескінченно далеких світів, відчути, що десь там є жива істота.

Я підвів голову і тієї ж миті побачив, як спочатку одна, потім дві, а далі більше й більше — вже ціла лавина — зірок посипалася на ліс. Серпневий зорепад… У старих книгах писалося, що в таку мить треба щось загадати і бажання неодмінно збудеться. Про що я тоді подумав? Про Художника? Можливо…

Раптом удалині блимнув вогник. Спочатку тьмяний, він поволі розгорявся, і ось уже поміж дерев попливла світла куля. Я зачудовано стежив за польотом. Коли до мене лишалося метрів п’ять, куля нерухомо зависла в повітрі.

Тільки тепер я розгледів її. Як і тоді, на Галлеї, переді мною постала прекрасна жінка — речниця далекої цивілізації, котру намалював Художник. На якусь мить я завмер.

Не вірячи власним очам пильно вдивлявся у видіння, не знаючи — реальність переді мною чи ні?

Жінка мовчки підняла кулю над головою і поклала на корону. Коштовні камені, що її оздоблювали, враз засяяли різнобарвними вогнями. Один спалахнув яскраво-червоним полум’ям, тонкий світловий пучок прорізав темряву і загубився серед дерев.