Право на істину - Олег Костянтинович Романчук

— Наполягай, щоби Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї, певно, чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і чимскоріш поспішить до трієри, що чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.

…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Але розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальних краях тільки й мовило про її неземну красу, неперевершену мудрість. Незрівнянна Гіпатія… Струнка, смаглявовида, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану з цільної мармурової брили чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, западали глибоко в душу співрозмовника, могли розворушити найбайдужіше серце.

Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконуюче, захватно, навертаючи слухачів на свій бік.

— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підхоже імперії, її ревним захисникам…

Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці, найменший порух її, кожен жест. А вони іноді важили більше, ніж самі слова.

— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції і негоціанти. І християнство освячує це. Освячує це святотатство, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв.

Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте піти геть не думали — чули за собою силу. Так і залишилися стояти, слухаючи мову прекрасноликої жінки, щоби принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.

Тим часом Гіпатія продовжувала:

— Саме в Александрії згасає минула велич міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…

— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться в народі, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій, то є переможці і переможені.

Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.

— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна, яку я, до речі, відкидаю: вбачання протилежностей і їх єдності, котрі, мовляв, обумовлюють у світі красу і гармонію, зло і безчинства… І ось монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці і лицеміри, проповідують якраз непротивлення злу і насильству, запевняючи, що Всевишній наготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це слова, за якими криється підступність можновладних.

Натовп схвально загув…

Гіпатія перечитувала листи свого найлюбішого учня Сінезія: “Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров’ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов’язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!”

Лист був останній, писаний минулого літа, незадовго до смерті лівійця. Язичниця і християнин, вони, на осуд церкви, знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Беззавітно відданий Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його прийняти Христове вчення? Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?..

Колись Сінезій з гіркотою зронив: “Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безнадійні і безсилі… Пентаполь проклятий богами, Пентаполь вмер, він задавлений, він покінчив своє існування, він убитий, він загинув…”

Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, уповаючи на зростання свого впливу серед язичників.

І все-таки Сінезій, зрештою, як і Гіпатія, залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах Сінезій відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: “Верх неуцтва — бути самому неуком і братися навчати інших”.

Гіпатія всміхнулась. Це були її думки…

“Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?” — запитував Сінезій.

“Богом нашим є мудрість і розум!” — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує.

Християнство, незважаючи ні на що, вперто сходило до вершин тріумфу. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто почало славитись лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки на спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: “Я віддаю перевагу елліну, ніж варвару” — вона мимовільно впізнавала свої думки, свої переконання.

…Настала остання, четверта сторожа ночі. Над морем засірів ранок. День прокидався від сну. Ще заспаний, він умивався першими променями березневого сонця.

Гіпатія так і не стулила очей. Учні і найближчі друзі вже давно розійшлися. Перечитані листи Сінезія. Лише на мить вдалося позбутися гнітючого передчуття, що невідворотно чатує назирці за нею. Чи й справді застороги Ореста мають підґрунтя? Невже Кирило таки зважився вчинити супроти неї якийсь підступ?..

Єпископ александрійський давно на герці з префектом, тож принагідно попрікає Ореста до-радницею-жінкою, особливо наголошуючи, що в її домі збираються вороги Христової віри, поклонники язичеських богів, між якими точаться суперечки про безсмертність ідей, свободу духу. “Бредні платоніків”, — злостився єпископ.

Оресте, Оресте… Ти ще й досі кохаєш Гіпатію, хоча достеменно знаєш, що не відступиться вона від свого. Не стане такою, як усі жінки: люблячою матір’ю, коханою дружиною. Земне щастя не для неї…

Як знати, можливо, вони могли бути щасливі удвох.