Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер

Власне, він не був злий. Варгенн уже якось радив йому, що час від часу корисно гарикнути на людей, бо командир, який не вміє накричати, дуже швидко втрачає повагу. Особливо якщо, як зараз, дисципліна трохи послаблена.

— За годину ви поділитеся на двійки й підете справляти добре враження. Бургомістр приділить кожній двійці по одному зі своїх людей. Перед виходом я особисто перевірю кожен панцир та кожну одиницю зброї. Усе має сяяти. Десятники за це відповідатимуть. Розбудіть тих, хто ще спить, і готуйтеся до патрулів. Виконувати!

Перед будинком завирувало.

У цю мить почувся ще один звук роздавленого риб’ячого пухиря, і раптом по ґонтам застукотіли ратиці. Плямиста тваринка видала зовсім не козячий звук, розпачливо намагаючись втриматися на високому даху, і почала з’їжджати. Її задні ноги втратили опору, і коза, перелякано мекаючи, впала просто на купу сміття, згромаджену під стіною. Тварина встала, обтрусилася, кинула на здивованих людей загадковий погляд і спокійно зайнялася виїданням решток капусти з купи, на яку тільки-но приземлилася.

Кеннет глянув на дах. Прикинув відстань до найближчого будинку, ще раз глянув на козу. Звичайна тварина… яка впала з неба.

— Зміна наказів, — гарикнув. — Бойова тривога. За чверть години всі маєте бути на ногах і зі зброєю. Десятники — в мою кімнату. Негайно.

Десь у місті знову репнув риб’ячий пухир. Потім наступний. Мекання кіз змішувалося із дедалі голоснішим людським репетуванням.

* * *

Бургомістр з’явився в ту мить, коли лейтенант закінчив оповідати про ситуацію. Оповідка була коротка та проста. Вони нічого не знали. За півгодини з неба впала принаймні сотня кіз. І все. У всьому місті люди ходили, задерши голови догори, чекаючи на наступний феномен. Кілька мешканців були поранені. Жодна коза не постраждала. З’явисько скінчилося так само несподівано, як і почалося. Увесь ранок люди витріщалися в небо або ходили попід стінами, але тварини раптом припинили з’являтися. Що не означало кінця клопотів.

— Як це: нічого не можна зробити?

Завер Бевлас навперемін то нервово пошарпував бороду, то поправляв манжети сорочки. Ані бороді, ані манжетам краще від цього не ставало.

— Я тут не для того, щоб хапати злодіїв, які користуються чарами, — пояснив Кеннет. — Для цього в міста є власний майстер магії.

— Дервен… — бургомістр промовив це тим тоном, яким згадують родича не при пам’яті. — Наш чародій не переніс би навіть бруду з однієї кишені в іншу за допомогою магії. Не його спеціальність. До того ж з ранку не можу з ним зв’язатися. Двері будинку наглухо замкнені, на спроби докричатися він не відповідає.

— То вибийте двері.

— Потребуватиму чогось більшого, ніж стадо кіз, що взялися невідомо звідки, щоби наказати вибити двері в дім мага. Навіть такого, як Дервен Клацв.

— Уже відомо, в кого зникли ті тварини?

— Ні, лейтенанте. Уже багато років усі тварини в долині носять знаки своїх власників. Ці їх не мають.

— І що в зв’язку з цим?

— Скоро до мене можуть звернутися представники усіх родів в долині. Я готовий закладатися, що коли рознесеться новина, то кожен із них розпізнає в тих козах свою зниклу скотину. Кожен, — ще одне шарпання майже позбавило бургомістра бороди. — А мені доведеться проводити докладне та дріб’язкове слідство по цій справі. Боюся, до зими ми не впораємося.

— Ми можемо щось зробити? — Кеннету це набридло. Проблеми бургомістра його не обходили.

— Не знаю. Окрім мене, писарчука та жмені міліції, ви єдині представники імперської влади в долині. Навіть судового слідчого тут немає.

— Тоді зробимо те, що планували: будемо показуватися іншим.

Я поділю солдатів на двійки й відішлю в патрулі в місто та навколо нього. До кожної пари треба приділити одного з ваших людей, бургомістре. Свою десятку я залишу про всяк випадок. Цих дивовижних тваринок я радив би зігнати в одне місце та поставити біля них охорону. Якщо чародій наважиться виставити ніс із будинку, може, йому вдасться перевірити, що тут відбувається. Якісь інші пропозиції?

Бургомістр похитав головою.

— Ні, лейтенанте. Це звучить розсудливо.

— Сподіваюся. А тепер, — офіцер указав на двері, — вибачте, бургомістре, але я маю віддати накази.

Завер Бевлас деякий час дивився на нього, ніби не міг зрозуміти, про що той каже. Схоже, його ще ні разу не виставляли за двері у власному місті. Нарешті, гнівно сапаючи, він рушив до виходу. Ледве зник з очей, Кеннет звернувся до Берґха:

— Твоя десятка візьме собак і розглянеться на схід від міста. Тварини зможуть набігатися, а ви перевірите, чи немає там якихось проблем. Як натрапите на щось незвичайне, викликайте підмогу. Жодних героїчних вчинків. Ми всі знаємо, що може зробити магія, спущена з прив’язі.

Десятники кивнули. Про це він міг їм не нагадувати.

— Андане, ти візьмеш на себе місто. Просто показуйтеся. Якщо люди почнуть ставити запитання, маєте мовчати й робити такі морди, немов у нас усе під контролем.

Зарослий, як ведмідь, підофіцер кивнув.

— А якщо знову почнеться?

— Тримайте щити над головами й увійдіть під найближчий дах. Варгенне.

— Слухаюся! — принаймні найстарший з підофіцерів поводився належним чином.

— Перевіриш ліс на захід від міста. Не розділяйтеся. Ліс невеличкий, але якщо хтось захоче сховатися поблизу Терандига, то це єдине місце. Як перевірите ліс, повертайтеся. Я залишуся зі своєю десяткою тут. Чого ти радієш?

— Уявляю собі, пане лейтенанте, що ми напишемо в рапорті. Щось на кшталт: рота перейшла до бойових дій у відповідь на магічну атаку, яка велася за допомогою стада летючих кіз. Полковник буде в захваті.

Усі перезирнулися, намагаючись зберігати поважність, а потім майже водночас вишкірилися від вуха до вуха. Кеннет — теж. Незважаючи ні на що, ситуація була забавною.

— Поки це лише кози, ми можемо сміятися, — споважнів він першим. — Але чари не діються самі, хтось має за ними стояти.

Вони відразу припинили усміхатися.

— І якщо цей хтось планує щось серйозніше чи, що гірше, втратить контроль над Силою, наступного разу з неба можуть впасти горнятка з киплячою олією, палаючі скелі, брили льоду розміром із будинки чи орда демонів. Хто б це не був, він має насправді великий талант, а тому краще знайти його, перш ніж він перетворить місто в невідомо що, — похмуро глянув на них. — Уперед — і нехай щастить.

Вони енергійно йому відсалютували й вийшли. Починався довгий день.

* *