Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь - Роберт М. Вегнер
Попливла річка назв родів, коаліцій, кровних зв’язків, дружб до смерті, які тривали до першої сварки, і кривавих вендет, про які забували після кількох кухлів. Здавалося, що місцеві не дуже нудилися, хоча як для такої кількості союзів, поділів та контрсоюзів, кількість смертельних жертв була дивовижно низькою. За останні десять років було лише два трупи, та й то, ймовірніше, внаслідок нещасних випадків, а не через реальну жагу вбивства. В обох випадках родини вбивць заплатили поголовне, а самі винуватці зникли в горах. Мешканці долини любили сперечатися, сваритися та бити одне одного по мордяках, але бійку до смерті сприймали надто поважно, щоби вдаватися до неї без насправді серйозної підстави. Були вессирцями до самих кісток.
Лейтенант давно вже припинив слухати корчмаря, який заливав його потоком назв родів, кланів, коаліцій, умов, місцевих союзів, зв’язків та альянсів. Порівнюючи зі всім цим, політика та інтриги імператорського двору здавалися простими, наче дитяча забавка.
За найближчим столом раптом виник якийсь рух: це Берґх звівся, послабив пояс, тихенько бекнув у кулак і підняв кухоль.
— Тост, — гукнув. — Вип’ємо за долину Маверс та Місяць Викрадача Кіз, який засвітив над нею в чотириста двадцять восьмий раз.
Кількадесят кухлів піднеслося вгору. Корчмар, який нудив у вухо Кеннета, замовкнув і випростався.
— Вибачте, десятнику, але ви помиляєтеся: в цьому році місяць буде світити в чотириста двадцять шостий раз.
— Точно? — підофіцер скривив заросле обличчя. — Мені здавалося, що зараза була в п’ятсот сорок четвертому. Згідно зі старим календарем.
Підвівся один із солдатів.
— Точно в сорок четвертому, бо пісні говорять: «І долина Маверс втратила свої стада водночас із першим гавканням Лисого Пса».
Корчмар покивав.
— Так співають у Кенвені та Лад Наві. І трохи мають рацію. Хронікери долини записали, що з початком декади Лисого Пса дев’ять із десяти кіз та вісім із десяти овець у долині відійшли в небуття, що призвело до лютих суперечок серед усіх родів щодо тієї скотини, що залишилася. Два роки по всій долині нападали на стада, аби вкрасти племінну скотину, а пастухи почали ходити озброєними, як на битву. Бувало, що стадо у три вівці та п’ять кіз пильнувало все село. Ставало все гарячіше. Імперія тоді ще не дісталася до нашої долини, тож тутешній люд жив переважно з розведення кіз на м’ясо, а овець на вовну. Інші долини, почувши про пошесть, не хотіли мати з нами жодних справ, щоби випадково не занести собі нашої хвороби. Важко було дістати нову скотину, та й зрештою, ніхто тоді людині нічого задарма не давав, не те що тепер… — господар іронічно усміхнувся. — Кожна тварина була на вагу золота. У діло пішли не кийки й палиці, а сокири та списи, пролилася кров, з’явилися перші трупи, хтось підпустив червоного півня. Поганющі були справи…
Корчмар закінчив драматичним зітханням. Багато чого вказувало на те, що він помилився з фахом. Йому треба було стати мандрівним бардом.
— Навесні третього року Лисого Пса зібралася рада сіл, всі найстарші та наймудріші мешканці долини. Радилися п’ять днів і ночей, аж поки дорадилися. Наказали зібрати весь уцілілий скот в одне стадо, яке на десять років мало стати спільною власністю всієї долини. Це дозволило тваринам, що залишилися, плодитися швидше. Потім стадо мало бути поділене згідно із вкладом кожного. Щоб заспокоїти гарячі голови та дати якесь зайняття молодим та запальним, також було вирішено, що в останню весняну повню роди та клани будуть змагатися у викраданні кіз та овець у сусідів, але без права утримання вкраденого. Так через два роки після втрати тварин народилася традиція Місяця Викрадача Кіз, і саме тому ми зараз відзначаємо цей день у чотириста двадцять шостий раз.
Корчмар уклонився немов бард, який чекає на оплески.
Кілька вартівників, схоже, мали бажання подискутувати щодо дат, один чи двоє вже почали підводитися, але Кеннет подякував господарю за оповістку й підняв кухоль.
— За чотириста двадцять шостий Місяць Викрадача Кіз, — сказав із натиском, стишуючи будь-які протести.
Місяць Викрадача Кіз був місцевим святом, яке спочатку справляли лише в долині Маверс, а пізніше вкоренилося ще в кількох сусідніх, там, куди сягали родинні зв’язки місцевих мешканців. Правила були прості. Протягом трьох ночей від першої весняної повні можна було безкарно зводити та красти стада сусідів. Можна було робити це як на пасовищах, так і з сараїв та загорож. Але не можна було залишати їх собі. Власник отримував тварин назад, сплачуючи злодію традиційну десятину, чи то відкуп у розмірі десятої частини вартості тварини.
У випадку старої кози досить було і фляжки горілки з кільцем ковбаси, але якщо вдавалося вкрасти стадо у сто голів… Гра була емоційна, небезпечна та вигідна, — мала всі ознаки розваг, які так полюбляли горці. Під час злодійських вилазок користалися кийками та палицями, наповненими мокрим піском, шкіряними саквами та держаками сокир чи списів. Було чимало синців, ран та поламаних кісток, але загалом — небагато поранень, небезпечних для життя. Тварин ганяли туди-назад, бувало, що стадо змінювало власника кілька разів за ніч. Насправді найменше розваги мали бідні вівці та кози, яким не давали виспатися.
Кеннет щиро жалкував, що не може зі своєю ротою взяти в цьому участь. Командир полку відірвав би йому голову — відразу після того, як наказав би його повісити.
У корчмі стало гамірно, вартівники частіше тягнулися по кухлі, ніж по миски, якась дівчина писнула, інша захихотіла. Розвага починала розкручуватися.
Кеннет ткнув власника корчми в бік.
— Буде якась музика?
— Пізніше. Я запросив кількох музик, — раптом чолов’яга зарум’янився. — Я і сам… теж…
— Що теж?
— На волинці граю.
Мало того, що бард, то ще й на волинці.
— Уже не можу дочекатися, господарю, — він заохочувально усміхнувся. — Тільки бачите отого он?
Вказав на Велерґорфа, чиє татуйоване обличчя вирізнялося поміж іншими.
— Його батько та дід грали на волинці під
