Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Вона взяла Ніка за руку, мало не торкнувшись його грудьми. Він відчув суміш щонайменше трьох парфумів, під якою ховався неприємний запах поту.

— Мене звати Джулі, — сказала дівчина. — Джулі Ловрі. А тебе як? — вона захихотіла. — Але ж ти не можеш мені нічо сказати, правда? Біднен-е-енький.

Вона нахилилася трохи ближче, і груди черкнули об оголену шкіру його руки. Нікові зробилося гаряче. «Та якого дідька, — зніяковіло подумав він, — вона ж іще дитина».

Він відсторонився від неї, дістав із кишені записник і взявся писати. Нік начеркав лише рядок, коли Джулі нахилилася, щоб поглянути, що він пише. Вона була без ліфчика. Господи. Швидко ж вона відійшла від переляку. Його письмо зробилося кострубатим.

— Ух ти, — сказала вона так, наче він був мавпочкою, що знає якийсь особливо вигадливий трюк.

Нік дивився на папір, тому не прочитав слова з її губ, та відчув лоскіт теплого подиху.

«Мене звіть Нік Андрос. Я глухонімий. Подорожую з чоловіком на ім’я Том Каллен, він трохи відсталий. Не вміє читати й не розуміє те, що я йому показую, — тільки найпростіші знаки. Ми прямуємо до Небраски, бо я гадаю, що там можуть бути інші люди. Як хочеш, давай із нами».

— Звісно, — одразу ж сказала Джулі, а тоді, згадавши, що він глухий, спитала, чітко вимовляючи кожне слово: — Ти вмієш читати по губах?

Нік кивнув.

— Окей. Я дуже рада, що стріла когось. Байдуже, що це глухонімий із дебілом. Тут лячно. Відколи вирубилося світло, я й очей стулити не можу. — Її обличчя набуло страдницького виразу, який пасував радше героїні мильної опери, ніж справжній людині. — Матуся з татком померли два тижні тому. Померли всі, крім мене. Мені було так самотньо.

Вона схлипнула, оповила Ніка руками й почала звиватися навколо нього у вульгарній пародії на горе.

Коли вона відсторонилася від нього, очі в неї були сухі й блискучі.

— Хей, зробімо це, — сказала Джулі. — Ти наче гарненький.

Нік здивовано глянув на неї. «Не вірю власним очам», — подумав він.

Та все відбувалося насправді: вона вже сіпала його ремінь.

— Ну ж бо. Я на таблетках. Усе під контролем. — Вона завмерла на хвильку. — Ти ж можеш, так? Тобто говорити не вмієш, та це ж не значить, що…

Він виставив руки, щоб схопити Джулі за плечі, та натомість до долонь потрапили її груди. Його оборона розсипалася на попіл. Зв’язні думки втекли з голови. Він поклав її на підлогу й відгойдав як слід.

———

Після сексу він підійшов до дверей, застібаючись на ходу. Том нерухомо лежав на лавці — навколишнього світу для нього не існувало. Джулі приєдналася до нього. У руках вона крутила нову пляшечку з парфумами.

— Це той дебіл? — спитала дівчина.

Нік кивнув, хоча й не вподобав те слово. Воно здалося йому образливим.

Вона почала розказувати про себе, і Нік із полегкістю довідався, що їй сімнадцять — не набагато менше, ніж йому. Її мамця з друзями завжди кликали Джулі Янгольським Личком, або просто Янголятком, бо виглядала вона дуже юною. За наступну годину вона наговорила йому ще багато всякого, і Нік зрозумів, що ніяк не зможе відрізнити правду від вигадок. Дівчина видавала бажане за дійсність. Певне, вона всеньке життя чекала когось, хто б не переривав її нескінченний монолог. Його очі втомлювалися навіть від спостереження за тим, як формують слова її рожеві губи. Та коли він відводив очі, щоб поглянути, як там Том, або подивитися на розтрощену вітрину жіночої крамниці через дорогу, вона брала його за підборіддя й розвертала очі до свого рота. Вона хотіла, щоб він «чув» геть усе й нічого не пропускав. Спершу вона його дратувала, а тоді знудила. Неймовірно, лише за годину знайомства Нік пожалкував, що знайшов її. Хоч би їй розхотілося йти з ними…

Вона «балділа» від року, марихуани та любила «кайфонути на колумбійських понюшках». У неї був хлопець, та його так вибісив «істеблішмент», який нав’язував тутешній школі свої порядки, що минулого квітня він плюнув і записався в морську піхоту. Відтоді Джулі його не бачила, та однаково писала йому листи. Щотижня писала. Вона і дві її подруги — Рут Гонінґер та Мері Бет Ґуч — бували на всіх рок-концертах у Вічіті, а минулого вересня зганяли автостопом на концерт до Канзас-Сіті, щоб подивитися на виступ «Ван Галена» та інших «монстрів хеві-металу». Вона хвалилася, що «зробила це» з басистом «Доккену», і заявила, що то був «найсуперовіший перепихон у її житті». Коли за одну добу померли її батьки, вона «виплакала всі сльози», і байдуже, що мати була «святобожною лярвою», а щоразу, як заходила мова про її хлопця Ронні, батько «надувався, як сраний індик». Після закінчення школи Джулі збиралася стати косметологом чи «гайнути до Голлівуду та влаштуватися на роботу до однієї з тих фірм, що роблять ремонти в хатах зірок, бо я ж суперово інтер’єри малюю, і Мері Бет сказала, що поїде зі мною».

Тут вона зненацька згадала про Мері Бет Ґуч, про втрачену можливість стати косметологом або зірковим декоратором… та про все інше. Це сповнило її щирішим горем. Однак то була не буря, а лише короткий шквал.

Коли потік слів трохи підсох (принаймні поки що), їй заманулося, кажучи її вдавано скромним евфемізмом, «зробити це» знову. Нік похитав головою, і вона відстовбурчила нижню губу.

— Здається, мені розхотілося йти з вами, — сказала вона.

Нік знизав плечима.

— Німе дурко, — несподівано злостиво прошипіла вона.

Її очі зблиснули люттю, та наступної миті вона всміхнулася.

— Я не серйозно. Просто жартую.

Нік байдуже глянув на неї. Його обзивали й гірше, та в ній було щось таке, що йому геть не подобалося. Якась бентежна нестабільність. Якщо вона визвіриться, то не просто дасть ляпаса. Тільки не Джулі. Такі, як вона, очі видряпують. Раптом йому сяйнула впевненість, що вона збрехала про свій вік. Їй було не сімнадцять, не чотирнадцять, не двадцять один. Їй було стільки років, скільки вам хочеться… якщо від цього ви хотіли й потребували її більше, ніж вона — вас. Вона здавалася хтивою дівчиною, та Нік гадав, що та хіть є лише виявом чогось іншого… симптомом. А словом «симптом» користуються, коли говорять про хворих, так? Невже він вважає її