Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Однак за чверть до третьої 12 липня в лівому дзеркальці заднього огляду він побачив, як позаду щось заблищало. Він зупинився (поринувши у фантазії, Том переїхав його ступню, та Нік цього майже не помітив) і поглянув через плече. Мерехтливе сяйво, яке зринуло над схилом просто позаду них, наче друге сонце, засліпило його зачудоване око — він не вірив тому, що бачив. То був «шеві», древній вінтажний пікап, старий добрий маслкар. Рухався він повільно, виляючи трасою 281, наче слаломіст, щоб не вписатися в мертві автівки.
«Шеві» підкотився до них (Том навіжено махав рукою, а Нік просто стояв, розставивши ноги над рамою велосипеда) і загальмував. Перш ніж вигулькнула голова шофера, Нік устиг подумати, що за кермом сидить Джулі Ловрі та посміхається ядучою, переможною посмішкою. При ній буде зброя, якою вона намагалася їх пристрелити, і з такої відстані вона точно не промахнеться. Жоден пекельний демон не здатен на лють жінки, якою наважилися знехтувати[242].
Та у вікні з’явилось обличчя чоловіка сорока років у солом’яному капелюсі з пір’їною, хвацько застромленою за стрічку з блакитного оксамиту, і коли він усміхнувся, його приємне, висушене на сонці обличчя перетворилося на мапу зі зморшок.
— Святий Ісус на каруселі, чи ж не радий я вам? Ще й як. Залазьте. Якщо нам по дорозі, довезу вас із шиком.
Ось так Нік із Томом зустріли Ральфа Брентнера.
Розділ 44
Він сипався — крихітко, ти ж чудово це знаєш-знаєш.
Ларрі задумався й зрозумів, що то в його голові вигулькнув рядок із пісні Г’юї «Піаніно» Сміта[243]. Стара співанка. Справжнє ретро. Г’юї «Піаніно» Сміт… як там далі? «А, а, а, а, де-е-е-ейо… ґуба-ґуба-ґуба-ґуба… а, а, а, а» і так далі. От і вся мудрість, дотепність і соціальний коментар від Г’юї «Піаніно» Сміта.
— На хуй ту соціалку, — промовив він уголос. — Г’юї «Піаніно» Сміт лабав ще бозна-коли.
Кілька років по тому Джонні Ріверз записав одну з пісень Г’юї — звалася вона «Рок-пневмонія та буґі-вуґі-грип»[244]. Ларрі добре пам’ятав той кавер і подумав, що наразі ця пісня актуальна як ніколи. Старий добрий Джонні Ріверз. Старий добрий Г’юї «Піаніно» Сміт.
— Та на хуй, — повторив Ларрі.
Вигляд він мав препаскудний — новоанглійським шосе чвалала бліда, квола примара.
— Поверніть мені шістдесяті.
Та-ак, шістдесяті… ото були часи. Середина шістдесятих, кінець шістдесятих. «Сила квітів»[245]. «Причепурися для Джина»[246]. Енді Воргол із його окулярами в рожевій оправі та йобаними «Коробками “Брілло”»[247]. «Велвет андеґраунд»[248]. Повернення тварюки з Йорба-Лінди[249]. Норман Спінрад[250], Норман Мейлер[251], Норман Томас[252], Норман Роквелл[253] та старий добрий Норман Бейтс із «Мотелю Бейтса»[254], хе-хе-хе. Вистрелив Ділан[255]. Баррі Макґваєр прокаркав «Напередодні знищення»[256]. Даяна Росс[257] вплинула на свідомість кожного білого підлітка в Америці. «Шістдесяті подарували мені всі ці чудові гурти, — зачудовано думав Ларрі, — тож запхайте вісімдесяті собі в сраку». Для рок-н-ролу та його золотої ватаги шістдесяті були останнім «ура». «Крім»[258]. «Зе рескалз»[259]. «Спунфул»[260]. «Ейрплейн» із Ґрейс Слік на вокалі, Норманом Мейлером на соло-гітарі та старим добрим Норманом Бейтсом на барабанах[261]. «Бітлз». «Зе ху»[262]. «Дед»[263]…
Він беркицьнувся та вдарився головою.
Світ відчалив у темряву, а тоді повернувся назад яскравими фрагментами. Він провів рукою по скроні, і на пальцях лишилася тоненька плівочка крові. Та байдуже. По барабану, як казали в променистих, славетних шістдесятих. Полетіти й розбити голову — дрібниця порівняно з жахіттями, які снилися йому протягом останнього тижня, — він не міг заснути, щоб не прокинутися від кошмару, і радів, якщо просинався, коли крик був лише на півдорозі, десь у горлянці. Бо коли його будив власний крик, він лякався мало не до всирачки.
Ларрі снилося, що він знову в тунелі Лінкольна. Його хтось переслідує, ось тільки уві сні то була не Рита. За ним слідував сам диявол із чорним вишкіром на демонічному обличчі. Темний чоловік, а не ходячий мрець — гірший од живих трупів. Охоплений панікою, Ларрі біг у киселі поганого сну, зашпортувався об невидимі тіла. Він знав, що небіжчики витріщаються на нього скляними очима, як у набитих тирсою опудал, сидять в автомобільних домовинах, що стоять завмерлим потоком попри те, що кожнісінька машина мала б рухатися до свого місця призначення, тож він біг. Та що з того, якщо темний диявол міг бачити в темряві очима, як тими приладами нічного бачення? І зовсім скоро чорний чоловік тихо заспіває до нього: «Ну ж бо, Ла-а-аррі, давай, удвох ми все подола-а-аємо, Ла-а-аррі…»
Він чув, як плеча торкалося дихання чорного чоловіка, і тоді виривався, тікав зі сну, і в горлі стояв крик, стирчав там пекучою кісткою або ж виривався з-поміж губ — такий пронизливий, що міг і мерця розбудити.
Удень видіння розвіювалися. Темний чоловік працював чітко в нічні зміни. Удень надходила черга Великої Самоти. Вона впивалася в його мозок гострими зубами, як у щура чи тхора. Думками він повертався до Рити. До любої Рити, його паркувального контролера. У голові без кінця прокручувалася та сама сцена: він перевертає її, бачить напівзаплющені очі, як у тваринки, яку застала раптова й болюча смерть, бачить губи, заліплені кіркою зеленого блювотиння, — губи, які цілував іще минулого вечора. Вона померла легкою смертю — уночі в тому ж їбучому спальнику. А він…
Ну, у нього їхав дах. Їхав і шурхотів, хіба ні? Ось що з ним відбувалось. У нього їхав дах.
— Дах, — простогнав він. — О Господи, та я розум втрачаю.
Та його частка, що й досі могла раціонально мислити, сказала, що це, може, і правда, однак наразі він більше потерпав від сонячного удару. Після того, що трапилося з Ритою, він не міг сісти на мотоцикл. Не міг і все — то був якийсь розумовий ступор. Ларрі постійно бачив себе, розмазаного по всій трасі. Тож
