Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Нік похитав головою.

— Куди схочеться?

Нік кивнув. Так. Поїдуть куди схочуть, подумав він, та скоріш за все кудись у Небраску.

— Ого! — щасливо зойкнув Том. — Окей! Гаразд! Вау!

———

Вони рушили на північ трасою 283 і проїхали дві з половиною години, коли на заході почали збиратися темні хмари. Гроза мчала до них, женучи перед собою серпанок дощу. Нік не чув громовиці, та бачив, як із хмар б’ють блискавки. Від їхнього сяйва на сітківці лишалися бузково-сині прожилки. Коли вони під’їжджали до околиць Росстона, де Нік хотів завернути на схід, на трасу 64, дощова завіса зникла з-під хмар, і небо набуло зловісного жовтавого відтінку. Зненацька вщух свіжий вітер, який остуджував його ліву щоку. Раптово Нік сильно занервувався й зробився напрочуд незграбним. Ніхто йому не розказував, що одним з інстинктів, які людина досі поділяє з простішими істотами, є оця реакція — так вони реагують на раптове й разюче зниження атмосферного тиску.

Наступної миті Том скажено засіпав його за рукав. Нік озирнувся й злякався: обличчя в його супутника побіліло. Очі перетворилися на величезні блюдця, що ніби зависли в повітрі.

— Торнадо! — кричав Том. — Близько торнадо!

Нік роззирнувся, видивляючись якийсь прихисток, однак нічого такого не побачив. Він розвернувся до Тома, намагаючись придумати, як його заспокоїти. Але Том зник. Він мчав полем, що розкинулося праворуч. У високій траві лишався покручений слід.

«Клятий дурень, — розізлився Нік. — Зламаєш вал нахрін!»

Том прямував до комори із силосною вежею, до якої вела ґрунтова дорога з чверть милі завдовжки. Нік попедалив трасою, спинився, перетягнув велосипед через ворота для худоби, а тоді помчав ґрунтівкою. Його й досі брали нерви. Ровер Тома лежав біля комори. Він навіть не завдав собі клопоту поставити його. Нік міг би списати це на забудькуватість, якби не знав, що Том уміє ставити велосипед правильно, — бачив це кілька разів. «Переляк вичавив із нього залишки розуму», — подумав Нік.

Власна збентеженість змусила його озирнутись, і побачене прицвяхувало Ніка до землі.

Із заходу сунула жаска темінь. Не хмара, а радше цілковита відсутність світла. Вона мала форму лійки й на перший погляд здавалася тисячу футів заввишки. Зверху пітьма розширювалася, а низ летів, не торкаючись землі. Навіть хмари тікали від неї, немов чорнота володіла таємничою, відразливою силою.

На очах у Ніка темінь торкнулася землі за три чверті милі[239] від нього, і видовжена блакитна будівля з бляшаним дахом (певне, склад автозапчастин або деревини) гучно вибухнула. Звісно ж, Нік цього не почув, однак повітря так затрусилося, що він похитнувся. Будівля склалася всередину — лійка немов висмоктала з неї все повітря. Наступної миті гофрований дах розломився навпіл. Уламки шугонули доверху й закрутилися в повітрі, зачепившись за верхівку чорної дзиґи. Нік зачудовано спостерігав за тим видивом.

«Я дивлюся на прибульця з моїх найстрашніших кошмарів, — думав Нік. — І це зовсім не чоловік, хоч іноді воно являлось і в людській подобі. Насправді це смерч. Величезний, могутній смерч із заходу, який засмоктує всіх і вся, що трапиться йому на дорозі. Це…»

Тут його схопили обома руками, підняли над землею й засмикнули до комори. Нік озирнувся й здивовано глянув на Тома Каллена. Замилувавшись стихією, він навіть забув про його існування.

— Донизу! — видихнув Том. — Швидше! Швидше! О Боже, так! Це торнадо! Торнадо!

І тут Нік дійсно злякався: Том вирвав його з трансу, і прийшло усвідомлення, де він і з ким. Том тягнув його вниз, до штормового підвалу[240], і Нік відчув дивну монотонну вібрацію. То була найближча подоба звуку, яку він коли-небудь переживав. Воно було схожим на докучливий біль у центрі мозку. Коли Нік спускався за Томом, він побачив незабутнє видовище: дошки, якими була обшита комора, виривались одна за одною — їх висмикувало та пожбурювало в захмарене небо, наче невидимі кліщі рвали коричневі гнилі зуби. Сіно зринало над підлогою та закручувалося в дюжини мініатюрних смерчів — вони стрибали, хиталися, вигиналися… Монотонна вібрація постійно наростала.

Том розчахнув важкі дерев’яні двері й штовхнув Ніка всередину. Там тхнуло вологою гнилістю й пліснявою. В останню мить Нік устиг помітити, що вони ділять штормовий підвал із сімейством обгризених щурами мерців. А тоді Том загрюкнув двері, і вони опинилися в цілковитій темряві. Вібрація стишилась, однак і тоді не зникла остаточно.

Розчахнувши плащ, до Ніка підкралася паніка та зграбастала його у свої обійми. Пітьма залишила йому тільки нюх із дотиком, і жодне з цих чуттів не казало йому нічого втішного. Під ногами постійно вібрували дошки, а сморід… так пахла смерть.

Том сліпо вчепився в його руку, і Нік підтягнув його ближче. Він чув, як тремтів цей розумово відсталий чоловік, і не міг зрозуміти, Том говорить до нього чи плаче. Ця думка ослабила його страх, і він обійняв здорованя за плечі. Том одразу ж пригорнувся до нього, і вони стояли в пітьмі, учепившись один за одного.

Вібрація під ногами наростала. Нікові здавалося, що навіть повітря тремтить. Том обіймав його дедалі міцніше. Глухий, німий, а тепер ще й сліпий Нік стояв прямо, як палиця, і розмірковував над тим, що якби Рей Бут опрацював обидва ока, таким могло бути все його життя. Якби так сталося, він би давно застрелився й покінчив з усім.

Пізніше він не повірить годиннику, адже прилад стверджуватиме, що в підвалі вони пробули якихось п’ятнадцять хвилин, і логіка підказала йому, що раз стрілка бігає, значить, це правда. Він ніколи не знав, що час може бути таким суб’єктивним, пластичним. Йому здавалося, що вони простовбичили там щонайменше годину. А то й дві чи три. І з плином часу він упевнювався, що в підвалі вони не самі. Так, там були ще й тіла: якийсь бідолаха під кінець завів сюди своїх близьких — певно, у гарячці йому подумалося, що раз вони перечекали тут кілька стихійних лих, то й грип пересидять. Однак турбували Ніка не мерці. На його думку, тіло було лише річчю. Такою ж звичайною, як стілець, друкарська машинка чи килим. Покійник — річ, яка заповнює певний простір. А він відчував присутність ще однієї істоти й дедалі впевнювався в слушності свого здогаду.

То був темний чоловік, що оживав у його снах, — створіння, чию присутність він відчував у чорному серці торнадо.

Десь там… у кутку або ж одразу за його спиною… за ними спостерігав він.