Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв
— Ось де він! Сидить у вітах, бачите?
Сабатьє не відразу побачив у густих гілках дерева старика, що мовчки й вороже позирав на них згори.
— Злазьте! — крикнув Сабатьє по-французькому.
— Злазьте, ми не заподіємо вам шкоди! — в свою чергу крикнув Джон по-англійському й ще раз по-португальському.
Але старик сидів нерухомо, мовби й не чув чи не розумів їх.
— От диявол! — вилаявся Джон. — Він глухий або німий. А що як я вилізу на дерево і скину звідти цього лісовика?
— Ні, краще почекаємо його тут, — відповів Сабатьє. — Коли він упевниться, що ми твердо вирішили познайомитися з ним, то, мабуть, і сам спуститься до нас.
Мисливці розташувались біля дерева. Джон дістав з рюкзака чайник, консерви й сухарі, розпалив багаття й закип’ятив воду. Сабатьє, приготувавши апетитні бутерброди, високо підняв руку і показував бутерброди старикові, прицмокуючи губами, наче запрошував до їжі кота чи собаку. Дикун заворушився. Вигляд їжі, очевидно, збуджував його апетит. Запрошення до столу свідчило про мирні наміри невідомих людей, що так несподівано порушили його самотність. Але старик ще довго не міг побороти в собі неприязні й недовір’я. Він тихо замугикав, мов німий, і спустився нижче.
— Клює, — весело сказав Сабатьє, розкладаючи на траві всі продукти, що були в рюкзаку.
Минуло ще з годину, поки старик, спускаючись з вітки на вітку, опинився над самими головами мисливців. І Діана знову шалено загавкала, але Сабатьє змусив її замовкнути, і вона невдоволено вклалась біля ніг хазяїна.
Дикун скочив на траву, не кажучи й слова, підійшов до мисливців, схопив кілька шматків в’яленого м’яса і стоячи почав жадібно їсти його, майже не розжовуючи і давлячись.
— Мабуть, у нього в роті давно не було м’яса. Дивіться, як уминає, — схвально сказав Джон, простягаючи старику новий шматок.
Наївшись, старик уважно подивився на Сабатьє і Джона, немов вивчаючи їх, і кивнув головою. Цей простий жест свідчив про те, що мисливці мають справу з істотою свідомою, хоча й зовсім дикою. Сабатьє з свого боку, уважно вивчав зовнішність старика. Це обличчя, безумовно, належало європейцеві, хоча тропічне сонце і надало шкірі темно-бронзового відтінку. Головне ж, старик носив окуляри. Отже, колись він був близький до цивілізації. Крізь скельця окулярів на Сабатьє дивились дивні очі. В цих вицвілих голубих очах горів вогник дикунства чи божевілля, але разом з тим погляд старика відзначався зосередженістю думки, яка свідчить про складний інтелект.
Невідомий, не перестаючи розглядати Сабатьє, немов вирішував якесь важливе питання. Брови його насупились, майже прикривши уважні, пильні очі. Потім він підійшов до Сабатьє і. торкнувши його за руку, відійшов, немов запрошуючи йти за собою.
Дуже зацікавлені, Сабатьє і Джон швидко склали свої речі й пішли за стариком. Вони вийшли на велику галявину, посеред якої височіла група дерев, а на них серед сучків і зелені виднілось повітряне житло лісовика.
Старик обернувся, ще раз кивнув головою і почав здиратися по грубій саморобній драбині на дерево.
— Однак для своїх років він непогано лазить! — сказав Джон, дивуючись спритності, з якою старик піднімався вгору.
Невідомий майже вповз у невеликі двері.
Коли Сабатьє і Джон увійшли в його житло, господар запросив їх у сусідню кімнату, оскільки спальня, де ледве вміщувалось ліжко, була надто мала для трьох відвідувачів. Сабатьє не без побоювання ступав по підлозі, зробленій з бамбукових палиць на висоті сотні футів. Увійшовши в другу кімнату і оглядівшись, Сабатьє і Джон завмерли на місці від подиву… На столі акуратно були розкладені інструменти для препарування комах і виготовлення колекцій-ланцети, пінцети, гачки, булавки, шприци. На полицях, стелі й підлозі були розкладені колекції комах, зразки волокон якихось тканин, фарби в дерев’яних посудинах. Вражений Сабатьє, прикинувши в думці, вирішив, що за таку колекцію будь-який університет не пошкодував би сотень тисяч франків. Один куток кімнати був заснований павутинням. Маленькі павучки, працьовиті робітники, снували вперед і назад, натягуючи павутину на невеликі дерев’яні рами.
Поки гості розглядали кімнату, старик розкладав здобич свого трудового дня. Потім він узяв із столу пташине перо і вмокнув його в чорнило, очевидно, приготоване з якихось зернят чи стеблин у дерев’яній «чорнильниці».
Сабатьє зацікавився цими приготуваннями. Старик збирався писати, але на чому? Ага! «Папір» лежав тут же на столі — це було висушене листя дикої кукурудзи.
Старик написав кілька слів і подав листок Сабатьє.
Напис було зроблено латинською мовою, якої Сабатьє не знав.
— Латинь мені не далася, — сказав він, звертаючись до Джона. — Може, ви прочитаєте?
Джон подивився на жовтий листок з чорними ієрогліфами.
— Якби тут було написано навіть по-португальському, я не розібрав би цього почерку, — сказав він, кладучи листок на стіл.
Сабатьє подивився на господаря й розвів руками:
— Не розуміємо!
Старик засмутився. Він намагався щось сказати, але, крім мугикання, у нього нічого не виходило.
— Зрозуміло, він німий, — сказав Джон.