Північна зірка - Михайло Миколайович Грешнов
Роздумувати не було часу, треба працювати стропами, щоб не вгрузнути у болото. Андрій потягнув до себе кілька строп. Болотистий вітер підхопив парашут і поніс його, мов парус. Обминувши озерце, Андрій відпустив стропи і гепнувся на пісок “на три точки”.
— З прибуттям! — сказав уголос, погасив парашут і відчепив його.
Потрібно було шукати мішок. Це завдання Андрій визначив, як розшукування голки у копиці сіна. Де його шукати? Коли з-під парашута Андрій бачив мішок — блискучу крапку — востаннє, крапка була на захід від нього, на одній лінії з призахідним сонцем. Там його і треба шукати. Прилаштувавши парашут на спині у вигляді клунка, Андрій попрямував до сонця. Шлях пролягав через сопку. “З вершини, — подумав Андрій, — побачу, чи не зачепився мішок стропами за кущі”.
Мішка ніде не було. Із заходу до сопки підступала трясовина, заплила зеленню ряски. Швидше всього, мішок попав у трясовину, і нічим його звідтіля не виловиш. Про це страшно було подумати. Андрій обнишпорював сопку до темряви. А коли втямив, що нічого не знайде, сів на землю і в глибокому роздумі обхопив голову руками.
— Погомонимо спокійно, — сказав сам до себе. — Що ми маємо?
У кишенях виявилася коробка сірників — порожню пачку з-під сигарет Андрій викинув на аеродромі, — складаний ніж, гаманець з дрібними грішми, пістолет з чотирма набоями і два носовичка. На лівій руці годинник “Старт”.
— Бідненько, — уголос розмірковував Андрій. Уголос говорити було приємніше, так притамовувалася тривога, що наростала в душі. — Розглянемо речі за якістю.
Корисними були сірники і пістолет. Гаманець можна було викинути хоч зараз. Ніж, завбільшки з вказівний палець з одним лезом, — краще, аніж нічого, але не більше. Хусточки Андрій сунув у глиб кишені, про них і говорити не варто. Парашут можна прилаштувати під імпровізований намет.
— От і все, — закінчив Андрій облік майна. — Робінзон… — спробував пожартувати над собою. Жарту не вийшло, швидше іронія з присмаком гіркоти.
Іронія також не влаштовувала Андрія. Експедиція закінчувалась провалом; карти, які він повинен був приставити геологам, на дні трясовини… А його власна доля?
Поки Андрій думав про карти, про невдалу експедицію, ВІРІ розмірковував тверезо, ніби розглядав події збоку: втрата мішка, блукання схилами сопки відбувалося не з ним, а з кимось іншим. Тепер, усвідомивши, що він сам-один у тайзі без компаса, без їжі, Андрій відчув, що починає втрачати самовладання. На тисячу кілометрів довкруг тайга, він самотній у центрі безконечного царства. Варто було збагнути це, як ним оволодів страх. Андрій підхопився на ноги: бігти, можливо, неподалік є люди.
Звідки тут люди? Перед Андрієм у думці розстелилася карта, яку він сам готував. На карті тайга і ріка Сурм’яна. Табір Чепелєва у закруті ріки. Жодних пагорбів і боліт. Сопки починаються у сто одинадцятому квадраті. У сто першому, де повинен був висадитися Андрій, — ріка і ліс!..
Що ж робити? Андрій гарячково шукає вихід. Він знає Сибір, бував у експедиціях. Без компаса можна прожити і без карти можна. Неможливо прожити без вогню і без їжі. Сірники у нього є. Є пістолет і чотири набої. “З цим можна вижити, — вирішує Андрій. — 3 чотирма патронами і коробкою сірників”.
Машинально Андрій збирає глицю, обламує сушняк. Сірники дістає, коли переконується, що купка палива достатньо висока. Тільки тоді розпалює багаття.
Як його могли скинути у сто одинадцятому квадраті? Помилково? Через нечіткість запису? Сто один-сто одинадцять… Недбало написаний нуль визнали за одиницю? “Ось тобі й нуль…” — гірко всміхається Андрій. А сам він: чому не роздивився в ілюмінатор, що місцевість інша? Карта йому відома… Звісно, карта — одне, а місцевість — інше. І все-таки?.. Відповідей на ці запитання Андрій не знаходив. Його скинули у сто одинадцятому квадраті.
Вранці Андрій ще раз обходить пагорб краєм болота, — може, трапиться дичина. Крокує обережно, нагинається поміж кущів, щоб нікого не сполохати. Проте нічого не трапляється, окрім ягід синювато-попелястої лохини. Лохина росте скрізь, Андрій вибирає стиглі ягоди, їсть.
Як вибратися з болота?
“У тайзі немає доріг, — міркує Андрій, — Немає попереджувальних знаків: “Обережно, попереду спуск!” Тайга — це бурелом. Тайга — це гнус, що в’ється над тобою, самотність і небезпека. Зламав у буреломі ногу — і ти загинув. У тайзі, щоправда, можна йти куди заманеться. Але немає навіть цього — довкруг болота. Тільки пагорби один за одним тягнуться на північ”.
Андрій простує пагорбами на північ.
Загін Чепелєва вийшов на пошуки олова на рівнину між Полярним Уралом та пониззям Обі. Чепелєву вдалося виявити каситерити, однак він з усією рішучістю твердить, що руди бідні і не становлять промислового інтересу. Чепелєв просив дати йому інше або хоча б паралельне до основного завдання. В управлінні зважили на його прохання, дозволили переключити пошук на актиніди. Завдання геологам сподобалося, обіцяло успіх. Двадцять два роки тому тут пройшла група В.Л.Собенка і швидше для майбутнього намітила родовища. Чепелєву це полегшувало роботу. Терміново були розшукані й віддруковані карти походу Собенка — опікувався цим відділ Андрія. Так само терміново необхідно було приставити карти Чепелєву. За літнього бездоріжжя приставити їх можна було лише літаком. У тайзі й посеред боліт аеродромів не було. Андрій мав практику зі стрибків з парашутом, заввідділом доручив йому приставити карти.
Вже півдня Андрій крокує від сопки до сопки. Вони, мов горби, вивищуються над болотом. Проходиш повз одну — з води виростає інша.
— Хоча б не втелющитися у трясовину, — нишком проказує Андрій, спустившись із чергового пагорба. — Дурне діло нехитре: пірнеш — і немає тебе. Жменька бульбашок, а потім усе заспокоїться…
Він бере то вліво, то вправо, туди, де здається сухіше.
