Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Тож коли з-за повороту нарешті з’явилися мотоцикли, він сів пряміше й побачив, що то дві «хонди» з двигунами на 250 кубічних сантиметрів. На них їхали хлопець років вісімнадцяти й дівчина в яскраво-жовтій блузці й блакитних «лівайсах» — певне, трохи старша.
Вони побачили Стю й від несподіванки трохи завиляли дорогою. У хлопця відвисла щелепа. На мить Стю здалося, що вони можуть газонути й помчати далі на захід, навіть не спинившись.
Він підняв руку.
— Гей! — дружньо крикнув Стю.
Серце гупало в грудях. Він хотів, щоб вони зупинилися. Так і вийшло.
На мить його спантеличила їхня напруженість. Особливо збентежив хлопець — у нього був такий вигляд, наче у вени йому загнали цілий галон адреналіну. Авжеж, Стю мав при собі гвинтівку, але ні на кого її не наставив, та вони й самі були озброєні: у парубка — пістолет, а в дівчини на плечі висіла маленька, мало не дитяча гвинтівка, і це робило її схожою на актрису, що непереконливо грає Петті Херст[228].
— Гарольде, думаю, він нормальний, — мовила дівчина, та хлопець, якого вона назвала Гарольдом, стояв, не злазячи з мотоцикла, і дивився на Стю. На його обличчі читалися подив і нерішуча ворожість.
— Я сказала, що він…
— Звідки це знати? — відрубав Гарольд, не зводячи очей із незнайомця.
— Ну, якщо це допоможе, то я радий вас бачити, — сказав Стю.
— А якщо я тобі не вірю? — огризнувся той, і Стю зрозумів, що хлопець наляканий до всирачки — і ним, і відповідальністю за дівчину.
— Ну, тоді я не знаю.
Стю зліз із каменя. Рука в Гарольда сіпнулася до кобури з пістолетом.
— Гарольде, облиш ту штуку, — сказала дівчина.
А тоді вони замовкли на кілька секунд, бо жоден із них не уявляв, як діяти далі, — вони були трьома точками, і якщо їх з’єднати, утворився б трикутник. А от передбачити його форму було неможливо.
———
— У-у-у, — простогнала Френні, опускаючись на латку моху під в’язом, що ріс біля дороги. — Гарольде, тепер мозолі з дупці ніколи не зійдуть.
Гарольд похмуро гмикнув.
Вона повернулася до Стю.
— Містере Редман, було таке, що проїжджали сто сімдесят миль на «хонді»? Не раджу.
Стю всміхнувся.
— А куди ви прямуєте?
— А тобі яке діло? — бовкнув Гарольд.
— Хто так говорить? — обурилася Френні. — Містер Редман — перша жива людина, що трапилася нам відтоді, як помер Ґас Дінзмор! І хіба ми рушили в подорож не для того, щоб знайти інших людей?
— Він лише дбає про тебе, — тихо промовив Стю.
Він зірвав травинку й затиснув її губами.
— Так, дбаю, — слова Редмана на Гарольда геть не подіяли.
— А я гадала, що ми одне про одного дбаємо, — сказала Френ, і обличчя Гарольда налилося кров’ю.
«Дайте трьох людей, і вони утворять суспільство», — подумав Стю. Та чи годилися ці двоє для його суспільства? Дівчина йому подобалася, а хлопець здавався наляканим балаболом. За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.
— Як скажеш, — пробурчав Гарольд.
Він похмуро зиркнув на Стю й дістав із куртки пачку «Мальборо». Закурив. Він так пихкав тією цигаркою, наче почав курити зовсім недавно. Може, і позавчора.
— Ми прямуємо до Стовінгтона, штат Вермонт, — сказала Френні. — Там є епідемцентр. Ми… щось не так? Містере Редман?
Стю різко зблід. Травинка, яку він жував, упала йому на коліна.
— Чому туди? — спитав він.
— Бо так уже сталося, що там розташований центр із вивчення інфекційних захворювань, — згорда проказав Гарольд. — Я вирішив, що, коли в цій країні лишилася бодай дещиця порядку або ж після пошесті вціліло хоч декілька привладних осіб, найімовірніше, їх можна знайти в Стовінгтоні або в Атланті, де є ще одна така установа.
— Так-так, — кивнула Френні.
— Ви марнуєте час, — сказав Стю.
Френні мала вражений вигляд. Гарольд явно обурився — з-під коміра на його шию почав закрадатися рум’янець.
— Любий друже, ви не схожі на першого спеціаліста в цьому питанні.
— Гадаю, ти помиляєшся. Я прийшов звідти.
Тепер вони обоє мали вражений вигляд. Вражений і приголомшений.
— Ви також про це подумали? — ледве промовила Френ. — І пішли подивитися?
— Ні, все було інакше. Я…
— Ви брешете! — пискнув Гарольд.
Френ помітила, як в очах Редмана холодно блиснув гнів, та наступної миті вони знову стали карими й спокійними.
— Нє. Не брешу.
— А я кажу, що брешеш! Кажу, що ти звичайнісіньке…
— Гарольде, ану замовкни!
Він ображено глянув на неї.
— Та Френні, хіба ж ти віриш?..
— Як можна бути таким злим грубіяном? — збуджено спитала вона. — Гарольде, бодай вислухай його.
— Я не довіряю йому.
«Зрозуміло, — подумав Стю. — Навзаєм».
— Як можна не довіряти, людині, щойно її зустрівши? Гарольде, ти просто огидно поводишся!
— Давайте я розкажу, що знаю, — тихо сказав Стю.
Він розповів їм скорочену історію, яка почалася, коли Кемпіон зчесав Гепові колонки.