Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Куди піде? Ну, він гадав, що напрямок знає. Так, сон — то лише сон, та чого б і дійсно не рушити на північний захід, до Небраски?
———
Нік виїхав із міста 3 липня, близько чверті по першій. Уранці він спакував рюкзак — про всяк випадок поклав до нього пеніциліну й трохи консервів. Найбільше взяв томатного супу «Кемпбеллз» та равіолі «Шеф Боярді» — це були його улюблені страви. На додачу він спакував до наплічника кілька коробок із кулями та фляжку.
Хлопець ішов вулицею, зазирав у гаражі, доки не знайшов те, що шукав, — десятишвидкісний велосипед, який саме підходив для його зросту. Увімкнув першу передачу й повільно проїхав Головною вулицею, потроху розігріваючи для роботи поранену ногу. Нік рухався на захід, і його тінь слідувала за ним на чорному велосипеді. Він проминув елегантні, чепурні будинки на околиці містечка, що стояли в тіні з навіки стуленими шторами.
Нік заночував у фермерському будинку за десять миль від Шойо. До приходу ночі 4 липня він був уже неподалік від Оклахоми. Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.
Розділ 41
О пів на дев’яту Ларрі прокинувся від сонця й щебету. Вони зводили його з глузду. Одне й те саме щоранку після того, як вони полишили Нью-Йорк, — світло та пташки. Але є й принада, безкоштовний, так би мовити, бонус — свіже, чисте повітря. Навіть Рита це помітила. Він постійно думав про те, що ліпше не буває. Проте ставало ще краще. Кращало, доки Ларрі не почав замислюватися над тим, що людство чинило з планетою. І він чудувався й запитував себе, чи завжди так пахло повітря Ореґону, західних схилів Скелястих гір та сільської місцевості Міннесоти.
Ларрі лежав на своїй половині подвійного спальника під низьким навісом намету на двох, який вони додали до свого похідного набору в Пассаїку 2 липня, і згадував, як Ел Спеллман, один з учасників «Недобитків», намагався вмовити Ларрі сходити з ним і ще трьома чуваками в похід із наметами. Вони хотіли піти на схід, заночувати у Веґасі й відправитися до Лавленда, штат Колорадо. Там збиралися зробити п’ятиденну вилазку з наметами в гори понад Лавлендом.
— Можете приберегти все це лайно зі Скелястими горами для Джона Денвера[220], — пхекнув тоді Ларрі. — Погризуть комарі, випадково підітрешся отруйним плющем, як підеш хезати в ліс, — даруйте. А от як передумаєте й вирішите зробити п’ятиденну вилазку в казино «Дюни» — маякніть.
А може, було б так, як отут. Ти сам, ніхто тебе не дістає (ну хіба що Рита, та її він іще витримає), дихаєш чудовим повітрям, уночі спиш, як дитина, просто бах — і заснув, наче молотком по голові стукнули. Жодних проблем, окрім щоденних питань про те, у якому напрямку рушати й скільки вони встигнуть подолати до сутінків. Життя прекрасне.
І цей ранок у Беннінгтоні, штат Вермонт, коли вони рухалися трасою 9 на схід, — цей ранок був особливим. Боже мій, четверте липня. День незалежності.
Він сів у спальному мішку й поглянув на Риту, та вона солодко спала, і нічого не було видно, крім обрисів її тіла, що проступали крізь простьобану тканину, і пасма волосся. Ну, цього ранку він розбудить її з шиком.
Ларрі розстебнув свою сторону спальника й виліз із нього. Він був у чому мати народила, і на мить його шкіра набубнявілася сиротами, а потім тіло звикло до температури повітря — уже градусів до сімдесяти[221] потепліло. Як і в попередні дні, погодка мала бути просто супер. Ларрі виліз із намету й випростався.
Біля намету стояв мотоцикл «Гарлей Девідсон» — чорний, хромований, з 1,2-літровим двигуном. Як і спальник із наметом, його вони підібрали в Пассаїку. До того часу вони вже встигли змінити три автівки — дві довелося лишити через страшні затори, а третя застрягла в болоті за Натлі, коли Ларрі намагався оминути аварію з двох вантажівок. Мотоцикл виявився правильним вибором. Розбиті машини можна було об’їхати на низькій передачі. Коли траплялись аж надто серйозні затори, вони рухалися розділовою смугою чи узбіччям. Риті це не подобалося: від їзди на задньому сидінні вона нервувалася й відчайдушно чіплялася за Ларрі, — та вона погодилася, що це єдине практичне рішення. Останній затор людства вийшов неперевершеним. Відколи вони виїхали з Пассаїку й потрапили на природу, велось їм чудово. Увечері 2 липня вони знову перетнули межу штату Нью-Йорк та поставили намет на околиці Кворрівілля — там, де на заході виднілися містичні, вкриті туманом Кетскільзькі гори. Третього числа після обіду повернули на схід, а з приходом сутінок перетнули кордон Вермонту. І от вони вже в Беннінгтоні.
Вони заночували на схилі за межею міста, і ось Ларрі стоїть голяка біля мотоцикла, вивільняє сечовий міхур та чудується з краси новоанглійського містечка, що лежить унизу, — як на поштівці. Дві чистенькі білі церкви зі шпилями, що впинаються в блакитне вранішнє небо; сіра, облицьована каменем і заплетена плющем будівля приватної школи; якась фабрика; кілька шкіл із червоної цегли; скупчення дерев, одягнених у літню зелень. Неправильні в цій картині лише відсутність диму з фабрики та розсип блискучих, іграшкових автівок, що стоять під химерними кутами на головній вулиці, — то шосе, яким рухалися Ларрі з Ритою. І якби Ларрі був знайомий з Ірмою Фаєтт, то в сонячній тиші, у яку подеколи вклинювався пташиний спів, він би погодився з небіжчицею: невелика втрата.
Та надворі стояло четверте липня, і Ларрі досі вважав себе американцем.
Він прокашлявся, сплюнув і трохи помугикав, розробляючи тональність. Глибоко вдихнув, відчуваючи, як свіжий вітерець овіває його оголені груди й сідниці, і заспівав.
О, скажи, чи бачиш ти
У ранковому сяйві
Те, що ми гордо славили
В останніх сутінок проблисках?..[222]
Звернувши обличчя до Беннінгтона, він доспівав до останнього рядка й під кінець по-бурлескному гойднув тазом, ніби вставив невидимці, — він гадав, що наразі Рита