Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Гарольде, — мовив Стю просто в його вухо.

— Відпусти.

Від збудження його гладке тіло здавалося пушинкою — воно гуло, як дріт під напругою.

— Ти спиш із нею, Гарольде?

Хлопець тремтливо сіпнувся, і Стю зрозумів, що ні.

— Не твоє діло!

— Так. Однак не тепер, коли потрібно все прояснити. Гарольде, вона не потрібна мені. Вона належить собі. Я не збираюся в тебе її забирати. Перепрошую за прямоту, однак нам слід із цим розібратися. Зараз нас троє, та якщо ти поїдеш, лишиться тільки двоє. Кому ж від цього краще?

Гарольд промовчав, однак рука перестала тремтіти.

— Скажу прямо, бо інакше не вийде, — вів далі Стю. Він говорив хлопцеві просто у вухо, забите коричневою сіркою, і силував себе зберігати цілковитий спокій. — Ми з тобою знаємо, що чоловік може запросто обійтись і без ґвалтування жінок. Якщо має руку та знає, що з нею робити.

— Та це ж… — Гарольд облизав губи та глянув на Френ: вона досі стояла на узбіччі й нетерпляче спостерігала за ними, схрестивши руки під грудьми та взявшись за лікті. — Це ж бридко.

— Ну, може, так, а може, і ні, та коли чоловік поряд із жінкою, яка не хоче з ним спати, у чоловіка є вибір. Я завжди обираю руку. І, певне, ти теж, бо вона й досі з тобою з власної волі. Просто хотів із тобою поговорити по-чесному, віч-на-віч. Я не буду тебе відтісняти, наче якийсь бугай на сільських танцюльках.

Стю відчув, як розслабилися пальці під його долонею, і Гарольд звів очі.

— Ти це серйозно? Я… Обіцяєш, що не розкажеш?

Стю кивнув.

— Я кохаю її, — прохрипів Гарольд. — Вона мене не любить, я знаю, та, як ти й сказав, кажу прямо, як є.

— Правильно. Я не збираюся вклинюватися. Просто хочу йти з вами.

— Обіцяєш? — не вгавав Гарольд.

— Так, обіцяю.

— Гаразд.

Хлопець повільно зліз із «хонди». Разом зі Стю вони пішли назад, до Френ.

— Може їхати з нами, — сказав Гарольд. — І я… — Він подивився на Стю й промовив із силуваною гідністю: — Прошу вибачення за те, що поводився, як справжній козел.

— Ур-р-ра! — скрикнула Френ і заплескала в долоні. — І якщо ми все владнали, куди поїдемо?

Зрештою вони рушили в тому ж напрямку, на захід. Стю сказав, що Ґлен Бейтман радо їх прийме, і, якщо встигнуть до смеркання, вони зможуть там заночувати. А вранці Бейтман може згодитись і пристати до них (на цих словах Гарольд знову почав супитись). Стю їхав на «хонді» Френ, а вона їхала з Гарольдом. Вони спинилися пообідати у Твін-Маунтін і взялися за довгу та обережну справу — почали знайомитися ближче. Їхній акцент здавався Стю дивним: вони розтягували «а» й по-інакшому вимовляли «р» або зовсім його ковтали. Він гадав, що його мова звучала для них так само чудно. Може, й чудніше.

Поїли вони в порожній їдальні, і Стю зловив себе на тому, що його погляд постійно повертається до обличчя дівчини: до її веселих очей; до маленького, однак вольового підборіддя; до того, як відповідно до емоцій між очей з’являлася та зникала «бганка-забаганка». Йому подобалося, як вона ходить, як розмовляє. Навіть те, як вона зачісує своє темне волосся назад, відкриваючи скроні. Так він почав пізнавати, що насправді жадає її.

На межі

5 липня — 6 вересня 1990 р.

Наш корабель, наш «Мейфлавер» лине —

Корабель, що до місяця плив.

Ми ступим на берег в непевну годину;

На губах в нас Америки спів.

Але все гаразд, усе гаразд,

Благодать не триває повік…[230]

Пол Саймон[231]

Та де ж цей драйв-ін[232]?

Шукаємо паркінг,

Гамбургери день і ніч шиплять на грилі — ш-ша!

Так! Джукбокси жонглюють платівками — тут, у США.

І я такий радий, що живу в США.

Все, що хочеш, є в нас — тут, у США.

Чак Беррі

Книга IІ

Розділ 43

Посеред Головної вулиці Мея, штат Оклахома, лежав мертвий чоловік.

Нік не здивувався. Відтоді, як він пішов із Шойо, йому трапилося багато трупів, та він гадав, що не бачив і тисячної частки всіх мерців, які лишилися позаду. На деяких ділянках його шляху стояв такий густий запах смерті, що Нік мало не зомлівав. Ще один труп нічого не змінював.

Однак щойно мрець сів, Ніка вхопив такий жах, що він утратив керування велосипедом. Велик захитався, завихляв і торохнув об дорогу, кинувши Ніка на асфальт оклахомської траси 3. Він подряпав руки та роздер лоба.

— Ой, містере, ну ви й полетіли, — сказав труп, наближаючись до Ніка ходою, яку можна було б назвати дружнім перевальцем. — Ото беркицьнулись! Боже мій!

Нік пропустив його слова. Він дивився на латку асфальту між рук — на точку, у яку скрапувала кров із подертого лоба, — і гадав, чи сильно поранився. Коли на його плече лягла рука, Нік згадав про мерця й позадкував, відштовхуючись п’ятками черевиків і перебираючи руками. Не закрите пов’язкою око мало не світилось від переляку.

— Та не засмучуйтеся так, — сказав труп, і Нік зрозумів, що то зовсім не труп, а юнак.

Незнайомець дивився на нього щасливими очима. У руці він тримав почату пляшку віскі, і до Ніка дійшло. То не мрець, а хлопець, що напився й відрубився посеред дороги.

Нік кивнув йому й склав кільце вказівним та великим пальцями. Тієї ж миті до ока, яке опрацював Рей Бут, затекла краплинка теплої крові. Запекло. Нік відсунув пов’язку та витер кров. Сьогодні зір трохи покращав, та коли Нік заплющував здорове око, навколишній світ перетворювався на кольорову пляму. Він повернув пов’язку на місце, підвівся, дочвалав до бордюру й сів біля «плімута» з канзаськими номерами та напівспущеними шинами. У бампері автівки Нік побачив рану на лобі. Потворна, однак неглибока. Знайде місцеву аптеку, продезінфікує подряпину та наліпить на неї бактерицидний пластир. Йому подумалося, що в крові мало б лишитися вдосталь пеніциліну, щоб уколошкати будь-яку заразу, та кульова подряпина нагородила його страхом інфекцій. Кривлячись від болю, Нік заходився вибирати щебінь із долонь.

Чоловік із пляшкою віскі