Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— І Атланта? Пошесть дісталася й до неї? — спитала Френ.
— Так, — відказав Стю, і вона розплакалася.
Стю хотілося втішити її, однак хлопець би цього не потерпів. Гарольд ніяково зиркнув на неї та опустив погляд на зелене дрантя, що набилося йому в манжети. Стю дав їй носовичок. Вона автоматично подякувала йому, навіть не підвівши очей. Гарольд знову нагородив його злостивим поглядом — то були очі маленького свинька, який не бажає ділитися печивом. «Та дівчина — не слоїк із печивом. Ото він здивується, дізнавшись», — подумав Стю.
Коли сльози перейшли в шморгання, Френні сказала:
— Мабуть, ми з Гарольдом мусимо вам подякувати. Принаймні ви вберегли нас від довгої та безглуздої подорожі.
— Хочеш сказати, що повірила? Отак просто? Він розказує тобі байку, а ти просто… береш усе на віру?
— Гарольде, та нащо йому брехати? Який із цього зиск?
— Ну, звідки я знаю, що в нього на думці? — не вгавав Гарольд. — Раптом він убивця? Чи ґвалтівник?
— Зґвалтування не в моєму смаку, — спокійно відказав Стю. — Мабуть, це більше тебе стосується.
— Припиніть, — обірвала їх Френ. — Гарольде, бодай спробуй не бути таким жахливим.
— Жахливим?! — крикнув той. — Я намагаюся пильнувати, дбати про нас обох, а для тебе це лише жахливо?!
— Дивіться, — мовив Стю й закотив рукав: на внутрішньому боці ліктя було видно кілька слідів від уколів та жовтаві залишки синця. — Усе підряд кололи.
— Може, ти нарик, — бовкнув Гарольд.
Стю мовчки розкотив рукав. Звісно ж, річ у дівчині. Гарольд звик до думки, що вона належить йому. Ну, деякі дівчата здатні бути чиєюсь власністю, інші ж — ні. Френні скидалася на другий тип. Вона була висока, гарненька, мала дуже свіжий вигляд. Від темних очей та волосся здавалося, що вона сама росиста безпорадність. І легко було не помітити слабку зморшку (мати Стю називала її «бганкою-забаганкою»), що ховалася між її бровами та з’являлася, коли Френні злилася; спритність її рук; те, як рішуче вона відкидає волосся з лоба.
— То що нам робити? — спитала вона, повністю проігнорувавши останню репліку свого компаньйона.
— Рухатися далі, — сказав Гарольд, і коли вона озирнулася на нього (на лобі з’явилась ота характерна зморшка), він хутко додав: — Ну, треба ж кудись рухатися. Звісно, він може казати й правду, та варто перевірити. І вже тоді вирішувати, як діяти далі.
Френ поглянула на Стю з виразом, у якому читалося «не хочу вас ображати, однак»… Стю знизав плечима.
— Згода? — гнув своє Гарольд.
— Гадаю, це вже не має значення, — сказала Френні.
Вона зірвала кульбабу й дмухнула на неї.
— Дорогою хтось трапився? — запитав Стю.
— Бачили собаку. Начебто здорового. Людей — ні.
— Собаку я теж бачив.
Стю розказав їм про Ґлена з Коджаком. На довершення він сказав:
— Я йшов до океану, але від ваших слів мої вітрила, так би мовити, обвисли.
— Прикро, — байдуже кинув Гарольд і підвівся. — Готова, Френ?
Вона нерішуче подивилася на Стю, та потім підвелася.
— Час сідати на той чудодійний тренажер. Містере Редман, дякую, що поділилися новинами, які б вони не були.
— Заждіть хвильку, — мовив Стю й також став на ноги.
Він завагався. Чи підійдуть вони? Дівчина — так, а от хлопцеві точно було років сімнадцять, і він явно страждав на найтяжчу форму синдрому «Усі падлюки». Та хіба лишилося вдосталь народу, щоб перебирати людьми? Стю так не думав.
— Певне, усі ми хочемо одного — знайти інших людей, — сказав він. — Я б пристав до вас. Якщо приймете.
— Ні, — відразу ж озвався Гарольд.
Френ збентежилася й переводила погляд з одного на іншого.
— Може, ми…
— Можеш нічого не говорити. Я кажу «ні».
— Мене що, позбавили права голосу?
— Та що з тобою таке? Невже ти не бачиш, що йому хочеться лише одного? Господи, Френ!
— Утрьох легше виплутатись із халепи, — мовив Стю, — а одному скрутно.
— Ні, — повторив Гарольд і торкнувся рукоятки пістолета.
— Так, — сказала Френ. — Ми радо вас приймемо, містере Редман.
Гарольд крутнувся до неї. Він був скривджений та розлючений. Стю напружився — йому здалося, що хлопець збирається вдарити Френ, та потім знову розслабився.
— Значить, отак? Ясно: просто чекала нагоди мене позбутися. — Гарольд так розізлився, що на очах з’явилися сльози, і він розлютився ще дужче. — Гаразд, якщо тобі так цього хочеться. Ну ж бо, іди з ним. Між нами все скінчено, — і він закрокував до припаркованих мотоциклів.
Френні вражено глянула на Стю, а тоді розвернулася до Гарольда.
— Хвилинку, — сказав Стю. — Побудь тут, будь ласка.
— Прошу, не бийте його, — прошепотіла Френ.
Стю побіг до Гарольда. Той уже заліз на «хонду» й намагався її завести. Від злості він викрутив газ, і Стю подумалося, що малому пощастило: якби він завів мотоцикл, машина б стала дибки, врізалася б у найближче дерево й придавила незграбного водія.
— Не наближайся! — люто заволав Гарольд і знов опустив руку на зброю.
Стю поклав свою руку зверху, немов вони грали в слепджек[229]. Другою рукою він узяв Гарольда за передпліччя. Хлопець широко розчахнув очі, і Стю подумав, що за хвильку Гарольд дійсно може зробитися небезпечним. Він не просто ревнував до дівчини, тут Стю помилився. Усе було значно складніше: до справи домішувалися його особиста гідність і роль, яку він сам собі призначив, — Гарольд, захисник Френ. Тільки Бог знає, яким лохом він був до всього цього: пафосна мова, гостроносі чоботи й круглий живіт… Та під новим образом у Гарольда чаїлося переконання, що він лишився лохом і завжди ним буде. У його нутрі засіла впевненість, що нового початку не буває. І так