Гра янгола - Карлос Руїс Сафон

Запах, що нагадав мені запах гіркого мигдалю, просочувався під дверима. Я вдарив у них кілька разів кулаком, проте відповіді не дістав.

– Економка має ключ, що годиться для всіх дверей, – сказав пожилець. – Якщо захочете зачекати… я його принесу. Не думаю, що затримаюся надовго.

Замість відповіді я відійшов до протилежної стіни коридору й з розгону всією своєю вагою наліг на двері. Замок зламався після того, як я натиснув на двері вдруге. Як тільки я опинився в помешканні, той гострий і нудотний сморід ударив мені в ніс.

– Господи, – промурмотів пожилець за моєю спиною.

Колишня зірка Паралело лежала на ліжку, бліда й вкрита потом. Губи в неї були чорні і, побачивши мене, вона посміхнулася. Її руки міцно тримали пляшечку з-під отрути. Вона випила її до останньої краплі. Її дихання, що смерділо кров’ю та жовчю, наповнювало кімнату. Пожилець затулив собі носа й рота долонею й відступив у коридор. Я дивився на Ірен Сабіно, що корчилася, тоді як отрута роз’їдала її зсередини. Схоже, смерть не дуже поспішала.

– Де Марласка?

Вона подивилася на мене крізь сльози агонії.

– Я стала йому непотрібна, – сказала вона. – Він ніколи мене не кохав.

Голос у неї був хрипкий і зламаний. На неї напав сухий кашель, що видер із її грудей бридкий звук, і через секунду чорна рідина потекла між її зубами. Ірен Сабіно дивилася на мене, хапаючись за останній подих свого життя. Вона схопила мою руку й міцно стиснула її.

– Ви проклятий, як і він.

– Що я можу зробити?

Вона повільно похитала головою. Новий напад кашлю струснув їй груди. Капіляри в її очах стали лопатися, і мереживо кривавих ліній підступило до зіниць.

– Де Рікардо Сальвадор? Він у могилі Марласки, у їхній усипальниці?

Ірен Сабіно хитнула головою. На її губах утворилося нове слово: «Жако».

– Де ж тоді Сальвадор?

– Він знає, де ви. Він вас бачить. Він прийде по вас.

Мені здалося, що вона почала марити. Потиск її руки слабнув.

– Я кохала його, – сказала вона. – Він був добрий чоловік. Добрий чоловік. Той його змінив. Він був чоловік добрий…

Звук, схожий на звук роздертого м’яса, злетів із її губ, і її тіло напружилося в останньому спазмі. Ірен Сабіно померла, дивлячись мені у вічі невідривним поглядом і навічно забравши із собою таємницю Дієґо Марласки. Тепер залишився тільки я.

Я накрив їй обличчя простирадлом і зітхнув. Пожилець стояв у дверях і хрестився. Я озирнувся навколо, намагаючись знайти щось таке, що могло б мені допомогти, якийсь знак, що підказав би мені мій наступний крок. Ірен Сабіно провела останні дні в тісній келії без вікон у чотири метри завглибшки й два метри завширшки. Металеве ліжко, на якому лежав її труп, шафа з протилежного боку й столик під стіною були тут єдиними меблями. З-під ліжка визирала валіза, там-таки стояли нічний горщик і картонка з-під капелюха. На столі була тарілка з хлібними крихтами, глек із водою й стосик поштових листівок, як мені спочатку здалося, але вони виявилися картинками святих та оголошеннями про похорони й поховальні церемонії. Там також лежало щось загорнуте в клапоть білої тканини й схоже на книжку. Я розгорнув той клапоть і побачив примірник «Кроків у небо», який колись підписав сеньйорові Семпере. Співчуття, яке пробудила в мені агонія цієї жінки, випарувалося вмить. Ця нещасна вбила мого найкращого друга, щоб украсти в нього цю паскудну книжку. Мені пригадалося, що сказав мені Семпере, коли я вперше прийшов до його книгарні: кожна книжка наділена душею, душею того, хто її написав, і збагачується також душами тих, хто її прочитав і проник у її уявний світ. Семпере помер, вірячи в правдивість цих слів, і я зрозумів, що й Ірен Сабіно по-своєму також у це вірила.

Я перечитав свій дарчий напис і почав гортати сторінки. Першу позначку я знайшов на сьомій сторінці. Лінія брунатного кольору перекреслювала слова, утворюючи шестикутну зірку, схожу на ту, яку вона накреслила на моїх грудях лезом бритви кілька тижнів тому. Я зрозумів, що ту зірку накреслено кров’ю. Я гортав сторінки далі й натрапляв на нові малюнки. Губи. Рука. Життя Семпере принесли в жертву за жалюгідне й безглузде чаклування, яким морочать людей шахраї в ярмаркових балаганах.

Я запхав книжку у внутрішню кишеню пальта й опустився навколішки біля ліжка. Дістав валізу й витрусив її вміст на підлогу. Там не було нічого, крім старого одягу й старих черевиків. Я розчинив картонну коробку для капелюха й знайшов там шкіряний футляр, у якому була бритва, що нею Ірен Сабіно зробила позначки, які я досі носив на грудях. Зненацька я помітив на підлозі тінь і рвучко обернувся, наставивши револьвер. Худий пожилець подивився на мене з певним подивом.

– Схоже, ви скоро матимете компанію, – сказав він без жодного страху в голосі.

Я вийшов у коридор і рушив до виходу. Коли вийшов на сходи, то почув унизу важкі кроки. У колодязі сходів вималювався профіль обличчя, яке дивилося вгору, і я зустрівся поглядом із сержантом Маркосом, який був на два поверхи нижче. Я відступив назад, і кроки внизу прискорилися. Він був не сам. Я зачинив двері й прихилився до них, намагаючись думати. Мій спільник дивився на мене спокійним очікувальним поглядом.

– Тут є якийсь інший вихід? – запитав я в нього.

Він похитав головою.

– Вихід на асотею?

Він показав мені на двері, які я щойно зачинив. Через три секунди я відчув, як тіла Маркоса й Кастело навалилися на них, намагаючись їх висадити. Я відступив назад коридором, наставивши револьвер на двері.

– Мабуть, я повернуся до своєї кімнати, – сказав пожилець. – Приємно було познайомитися.

– Навзаєм.

Я не відводив погляду від дверей, які двигтіли й розгойдувалися. Старе дерево на завісах та біля замка стало тріщати. Я відступив у кінець коридору й відчинив стулки вікна. За ним розверзався в темряву вертикальний тунель розмірами метр на півтора метра. Край асотеї виднівся на три метри вище від вікна. З протилежного боку цього колодязя була водостічна труба, прикріплена до стіни іржавими кільцями. Гнила вогкість поцяткувала її поверхню чорними сльозами. Гуркіт ударів гримів за моєю спиною. Я обернувся й побачив, що двері вже практично висаджені. Зрозумів, що в моєму розпорядженні залишилося кілька секунд. Не маючи іншого вибору, я став на раму вікна й стрибнув у порожнечу.

Мені вдалося вхопитися за трубу руками й упертися ногою в одне з кілець, які її підтримували. Я підняв руку, щоб ухопитися за верхню