Гра янгола - Карлос Руїс Сафон

Я підняв револьвер і націлився йому в голову. Але блиск металу мене виказав. Маркос стрибнув на мене, зваливши кілька манекенів, і ухилився від пострілу. Я відчув його вагу на своєму тілі, а його подих – на своєму обличчі. Ножиці в його руках стулили свої ножі за один сантиметр від мого лівого ока. Я вдарив лобом його в обличчя з усієї сили, яку зміг зібрати, і відсахнувся вбік. Підняв револьвер і націлив йому в обличчя. Маркос із розсіченою навпіл губою підхопився на ноги й втупив у мене погляд.

– У тебе кишка тонка проти мене, – промурмотів він.

Він затулив рукою дуло револьвера й посміхнувся мені. Я натиснув на гачок. Куля розтрощила йому долоню, відкинувши лікоть йому назад, ніби по ньому вдарили молотком. Маркос упав на спину, притискаючи до себе скалічену й задимлену руку, а його обпалене порохом обличчя беззвучно кричало, скривившись у потворну гримасу болю. Я підвівся й залишив його там стікати кров’ю в калюжі власної сечі.

21

Я з великими труднощами доплентав вуличками кварталу Раваль до проспекту Паралель, де біля дверей театру «Аполло» уже вишикувалася вервечка таксі. Я заліз у перше, до якого дотягся. Почувши, як стукнули дверцята, водій обернувся, але коли побачив мене, скривив невдоволену гримасу. Я впав на заднє сидіння, знехтувавши його протести.

– Послухайте-но, вам захотілося померти в моїй машині?

– Чим скоріше ви довезете мене туди, куди я хочу доїхати, тим швидше мене позбудетеся.

Водій тихо вилаявся й запустив двигун.

– І куди ж ви хочете доїхати?

«Не знаю», – подумав я.

– Рушайте, а потім я вам скажу.

– Куди рушати?

– Педральбес.

Через двадцять хвилин я побачив вогні вілли «Геліус» на пагорбі. Я показав на них водієві, який мріяв позбутися мене якнайшвидше. Він висадив мене біля воріт маєтку й мало не забув узяти плату за проїзд. Я дотягся до самих дверей і натис на кнопку дзвінка. Потім упав на сходи й прихилив голову до стіни. Почув, як наближаються до мене чиїсь кроки, а потім двері начебто відчинилися, і чийсь голос назвав мене на ім’я. Я відчув долоню на своєму лобі, і мені здалося, що я впізнав очі Відаля.

– Пробачте мені, доне Педро, – сказав я. – Мені більше не було куди податися…

Я почув, як він підвищив голос, і вже через хвилину кілька рук узяли мене за руки та ноги, підняли й понесли… Коли я розплющив очі, то побачив себе в спальні дона Педро, на тому самому ліжку, яке він ділив із Крістіною протягом тих двох місяців, поки тривав його шлюб. Я зітхнув. Відаль дивився на мене, стоячи в ногах ліжка.

– Не говори поки що, – сказав він. – Лікар уже в дорозі.

– Не вірте їм, доне Педро, – простогнав я. – Не вірте.

Відаль кивнув головою, стиснувши губи.

– Звісно, я їм не вірю.

Дон Педро взяв ковдру й накрив мене нею.

– Я піду зустріну лікаря, – сказав він. – Відпочивай.

Через хвилину я почув кроки й голоси, що наближалися до спальні. Відчув, що мене роздягають, і здогадався, що розкрилися десятки порізів, які вкрили моє тіло, наче кривава гідра. Відчув, як щипці занурюються в мої рани, дістаючи звідти скляні скалки, що тягли за собою шматки шкіри та м’яса. Відчув тепло дезінфектантів та уколи голки, якою лікар зашивав мої рани. Я вже не відчував болю, лише втому. Після того як мене забинтували, зашили й полагодили, як поламану ляльку, лікар і Відаль вкрили мене й поклали мою голову на подушку, яка була м’якішою й приємнішою на дотик, аніж будь-яка з тих, на які мені доводилося класти голову протягом усього мого життя. Я розплющив очі й побачив обличчя лікаря, кабальєро з аристократичним виглядом і заспокійливою усмішкою. Він тримав у руках шприц.

– Вам пощастило, юначе, – сказав він, занурюючи шприц мені в руку.

– Що це? – прошепотів я.

Обличчя Відаля з’явилося поруч з обличчям лікаря.

– Це допоможе тобі відпочити.

Хмара холоду розійшлася по моїй руці й накрила мені груди. Я полетів у якийсь колодязь, обтягнутий чорним оксамитом, тоді як Відаль і лікар дивилися на мене згори. Світ почав стулятися, аж поки від нього залишилася тільки крапелька світла, яка випарувалася в моїх руках. Я провалився в цей гарячий, хімічний і нескінченний спокій, який ніхто ніколи не захотів би покинути.

Я пригадую світ чорної води під кригою. Місячне світло ковзало крижаним склепінням угорі й розпадалося на тисячу жовтих снопів, що крутилися в потоці, який мене підхопив. Біла мантія, що її обгортала, повільно коливалася, силует її тіла був видимий у віддзеркаленому світлі. Крістіна простягала до мене руку, і я змагався з течією холодної густої води. Коли залишилося кілька міліметрів відстані між моєю та її рукою, чорна хмара розкинула свої крила над нею й накрила її, наче вибух чорнила. Мацаки чорного світла охопили її руки, горло та обличчя й потягли в непроглядну темряву.

22

Я прокинувся, почувши звук свого імені на устах інспектора Віктора Ґрандеса. Я вмить прийшов до тями, хоч і не відразу зрозумів, де я є, бо навколишня обстанова коли мені щось і нагадувала, то хіба що номер-люкс великого готелю. Біль від десятків порізів, який почав шпигати в груди, повернув мене до реальності. Я був у спальні Відаля на віллі «Геліус». Полуденне світло просочувалося крізь зачинені віконниці. У каміні горів вогонь, і в кімнаті було тепло. Голоси долинали з нижнього поверху: Педро Відаль і Віктор Ґрандес.

Я знехтував біль та уколи, що кусали мені шкіру, і вибрався з ліжка. Мій одяг, брудний і закривавлений, лежав на кріслі. Я знайшов своє пальто. Револьвер досі був у його кишені. Я звів бойок і вийшов із кімнати, прямуючи на голоси, які лунали десь під сходами. Спустився на кілька приступок і прихилився до стіни.

– Я співчуваю вам через втрату ваших людей, інспекторе, – почув я голос Відаля. – Не сумнівайтеся, якщо Давид сконтактується зі мною або я довідаюся про місце його перебування, я негайно вас про це повідомлю.

– Дякую вам за допомогу, сеньйоре Відаль. Мені прикро, що я завдаю вам клопоту, але ситуація надзвичайно серйозна.

– Я завжди готовий допомогти. Дякую за візит.

Кроки через хол і звук зачинених дверей. Кроки в саду, які віддалялися. Важке дихання Відаля внизу, під сходами. Я спустився ще на кілька