Гра янгола - Карлос Руїс Сафон

Він не сказав нічого. Лише поглянув на револьвер, який я тримав у руці. Я поклав його на столик, що стояв під сходами.

– Ходімо, знайдемо для тебе якийсь чистий одяг, – сказав він.

Я пішов за ним до величезної гардеробної, яка здавалася справжнім музеєм одягу. Усі вишукані костюми, що нагадували про роки слави Відаля, були тут. Десятки краваток, черевиків і запонок у футлярах із червоного оксамиту.

– Усе це одяг від тих часів, коли я був молодий. Він буде добрий на тебе.

Відаль дібрав мені все власноруч. Він подав мені сорочку, яка, певно, коштувала не менше, аніж маленький маєток, костюм-трійку, пошитий на його розмір у Лондоні, і італійські черевики, що, певно, не були б останніми й у гардеробі хазяїна. Я вдягався мовчки, поки Відаль замислено дивився на мене.

– Трохи завузький у плечах, але ти його розносиш, – сказав він, подаючи мені дві сапфірові запонки.

– Що вам розповів інспектор?

– Усе.

– І ви йому повірили?

– А яка різниця, повірив я йому чи ні?

– Для мене це має вагу.

Відаль сів на лаву, що стояла під стіною, на якій висіли дзеркала від підлоги до стелі.

– Він каже, ти знаєш, де Крістіна, – промовив він.

Я кивнув головою.

– Вона жива?

Я подивився йому у вічі й дуже повільно кивнув головою. Відаль слабко всміхнувся, уникаючи мого погляду. Потім заплакав, і жалібний стогін вихопився із самої глибини його грудей. Я сів поруч і обняв його.

– Пробачте мені, доне Педро, пробачте…

Пізніше, коли сонце вже опустилося до самого обрію, дон Педро зібрав мій старий одяг і вкинув його у вогонь. Перед тим як спалити пальто, він дістав із кишені «Кроки в небо» й віддав книжку мені.

– Ця книжка краща з тих двох, які ти написав торік, – сказав він.

Я дивився, як він ворушить мій одяг, що горів у вогні.

– Коли ви це зрозуміли?

Відаль знизав плечима.

– Навіть марнославний дурень не може обманювати себе вічно, Давиде.

Я не зрозумів, чи то в його голосі прозвучала злість, чи тільки смуток.

– Я зробив це тому, що хотів допомогти вам, доне Педро.

– Я знаю.

Він усміхнувся мені без гіркоти.

– Пробачте мені, – прошепотів я.

– Тобі треба виїхати з міста. Біля молу Сан-Себастьян стоїть вантажний корабель, який відпливає опівночі. Про все вже домовлено. Ти запитаєш капітана Ольмо. Він чекає тебе. Візьмеш одну з машин у гаражі. Залишиш її на молі. Пеп завтра її забере. Не розмовляй ні з ким. Не повертайся до себе додому. Тобі будуть потрібні гроші.

– У мене досить грошей, – збрехав я.

– Досить грошей не буває ніколи. Коли ти зійдеш на берег у Марселі, Ольмо піде з тобою до банку й передасть тобі п’ятдесят тисяч франків.

– Доне Педро…

– Послухай мене. Ті двоє людей, про яких Ґрандес каже, що ти їх убив…

– Маркос і Кастело. Думаю, вони виконували доручення вашого батька, доне Педро.

Відаль похитав головою.

– Ні мій батько, ні його адвокати не користуються послугами таких людей. Звідки, на твою думку, ці двоє знали, де тебе шукати через півгодини після того, як ти вийшов із комісаріату?

Відповідь на це запитання здалася мені очевидною.

– Від мого друга, інспектора Віктора Ґрандеса.

Відаль кивнув головою.

– Ґрандес тебе відпустив, бо не хотів бруднити руки в комісаріаті. Як тільки ти звідти вийшов, його люди пішли за тобою. Обставини твоєї смерті були наперед обмірковані. Підозрюваний у вбивстві втікає й гине під час спроби вчинити опір арешту.

– Як у давні часи на сторінці подій, – сказав я.

– Деякі речі ніколи не змінюються, Давиде. Тобі про це відомо краще, ніж будь-кому.

Він відчинив шафу й подав мені нове пальто, жодного разу не одягане. Я взяв його й поклав книжку до внутрішньої кишені. Відаль мені всміхнувся.

– Єдиний раз у житті бачу тебе добре вдягненим.

– На вас цей одяг сидів краще, доне Педро.

– Це було давно.

– Доне Педро, є багато речей, які…

– Для мене тепер ніщо не має ваги, Давиде. Можеш нічого мені не пояснювати.

– Я заборгував вам більше, аніж пояснення.

– Тоді розкажи мені про неї.

Відаль дивився на мене розпачливим поглядом, благаючи, щоб я йому набрехав. Ми сіли в салоні, перед вікнами, з яких було видно всю Барселону, і я став брехати йому від усієї душі. Сказав, що Крістіна винайняла невеличку мансарду на рю Суфло під ім’ям мадам Відаль, а мені сказала, що чекатиме мене щодня ополудні біля фонтана Люксембурзького саду. Я розповів йому, що вона постійно говорить про нього, що ніколи його не забуде, і я знаю, що, проживши біля нього так багато років, вона ніколи не зможе заповнити ту порожнечу, яка утворилася через його відсутність. Дон Педро кивав головою, спрямувавши погляд удалину.

– Ти повинен пообіцяти мені, що піклуватимешся про неї, Давиде. Що ніколи її не покинеш. Хоч би що сталося, ти завжди залишатимешся поруч із нею.

– Обіцяю вам, доне Педро.

У блідому світлі надвечірнього дня я бачив у ньому лише старого чоловіка, що зазнав поразки від життя, чоловіка, хворого від спогадів і каяття, чоловіка, який ніколи ні в що не вірив і якому тепер залишився тільки бальзам віри.

– Мені хотілося б вірити в те, що я твій найкращий друг, Давиде.

– Ви завжди були моїм найкращим другом, доне Педро. Ви були для мене більше, аніж другом.

Відаль узяв мене за руку. Він тремтів.

– Ґрандес розповів мені про того чоловіка, якого ти називаєш хазяїном… Каже, ти йому щось завинив, і думаєш, що єдиний спосіб сплатити йому борг – це віддати йому чиюсь чисту душу.

– Це дурниці, доне Педро. Не думайте про це.

– А тобі не згодилася б така брудна й стомлена душа, як моя?

– Я не знаю чистішої душі, аніж ваша, доне Педро.

Відаль усміхнувся.

– Якби я міг помінятися місцями з твоїм батьком, я б це зробив, Давиде.

– Я знаю.

Він підвівся на ноги й задивився на вечір, який уже опускався над містом.

– Тобі час у дорогу, – сказав він. – Іди в гараж і вибери там машину. Яку захочеш. А я піду подивлюся, чи є в мене якісь металеві гроші.

Я кивнув головою і вдягнув пальто. Вийшов у сад і попрямував до гаража. У гаражі вілли «Геліус» стояли два автомобілі, що блищали, як королівські карети. Я вибрав менший і скромніший автомобіль, чорний «іспано-свіса», який, схоже, виїжджав звідти не більш як два або