Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Йому щось вклали до рук. То був ключ.

— Тепер він твій, Ллойде.

— Мій?

Флеґґ схопив його пальці, зімкнув їх на ключі… і Ллойд відчув, як предмет заворушився в руці, як мінявся в його кулаці. З нього вирвався хрипкий крик, пальці розчахнулися. Ключ зник. Натомість на долоні лежав чорний камінь із червоним вкрапленням. Він подивився на предмет зачудованими очима, повернув так і сяк: червоне вкраплення скидалося то на ключ, то на череп, то знову ставало кривавим напіврозплющеним оком.

— Мій, — відповів Ллойд на власне запитання.

Цього разу він зімкнув кулак без сторонньої допомоги та люто стиснув камінець.

— То як щодо вечері? — спитав Флеґґ. — Сьогодні ще треба чимало проїхати.

— Вечеря, — озвався Ллойд. — Чудово.

— Нам треба стільки всього зробити, — усміхався Флеґґ. — Тож мчатимемо стрімко.

Разом вони рушили до сходів, лишивши позаду камери з мерцями. Ллойд ледве ступав. Він зашпортнувся, та Флеґґ підхопив його під лікоть і поставив на ноги. Ллойд поглянув у його щасливе вишкірене обличчя й відчув дещо більше, ніж вдячність. У його очах світилася ніби любов.

Розділ 40

Нік Андрос спав на койці в офісі шерифа Бейкера та бачив неспокійні сни. Він лежав у самих трусах, і шкіра блищала від поту. Коли Нік засинав попередньої ночі, останньою думкою було те, що вранці він не прокинеться, що темний чоловік, який постійно навідувався до його гарячкових видінь, проломить тонкий бар’єр між сном і реальністю й забере його до себе.

Сталася дивина. Око, яке Рей Бут продавив так, що в ньому потемніло, боліло два дні. Третього дня відчуття, ніби голову стискають велетенські лещата, послабилося до тупого болю. Коли Нік дивився тим оком, він бачив лише сіру пляму, якою іноді ковзали якісь тіні. Він не міг зрозуміти, чи ввижаються вони йому. Але вбивало його не поранене око, а подряпина завдовжки десять дюймів, що лишилася від кулі.

Спершу Нік її навіть не продезінфікував. Око так боліло, що про подряпину він і не думав. Борозна була неглибокою й спускалася стегном до коліна. Нік здивувався, помітивши в джинсах дірку від кулі. 30 червня, через день після бійки з Бутом, шкіра навколо рани почервоніла, і в нозі нили всі м’язи.

Нік пошкутильгав до кабінету доктора Соумза та знайшов розчин перекису водню. Він вилив на рану весь уміст слоїка. То було все одно що замкнути стійло, коли коня вже вкрали. До вечора всю праву ногу сіпало, як гнилий зуб, і під шкірою червоніли характерні для зараження крові щупальця — вони радіально розходилися від рани, яка тільки почала закриватися.

1 липня Нік знову пішов до офісу Соумза й почав порпатися в шафі з ліками. Нік шукав пеніцилін і таки знайшов кілька пластинок — то були зразки, по дві таблетки в кожному. Позволікавши кілька секунд, він ковтнув кілька пігулок. Він чудово знав, що сконає, якщо організм зреагує не так, як слід, та гадав, що альтернативою могла бути смерть іще жахливіша. Інфекція ширилася та буяла. Пеніцилін його не прикінчив, але й покращення не помічалося.

Учора близько полудня Нік отямився й зрозумів, що вже тривалий час його б’є гарячка. Продуктів було вдосталь, але їсти йому не хотілося. Він лише пив дистильовану воду з кулера, який стояв в офісі Бейкера. Чашку за чашкою. Коли Нік заснув (чи радше відключився), вода вже майже скінчилася, та він навіть не уявляв, де взяти новий бутель. І в тодішньому стані йому було байдуже — скоро він помре й уже нічим не перейматиметься. Він був не в захваті від такої перспективи, та заспокоював себе думкою, що зникнуть і біль, і всі турботи. Нога пульсувала, свербіла й горіла.

Після того як він убив Рея Бута, Нік спав і вдень, і вночі, та назвати це сном було важко. Видіння запрудили його мозок. Здавалося, наче всі, кого Нік знав, прийшли вклонитися, перш ніж опуститься завіса. Руді Спаркмен показував на білий аркуш: «Ти — оця чиста сторінка». Його мати показувала на лінії та кружечки, які вона допомогла Нікові начеркати на ще одному аркуші, зіпсувавши його чистоту: «Сонечко, тут написано “Нік Андрос”. Це ти». Джейн Бейкер притискалася щокою до подушки й повторювала: «Джонні, мій бідолашний Джонні». Доктор Соумз раз у раз просив Джона Бейкера зняти сорочку, а Рей Бут постійно повторював: «Держать його… Я його оддєлаю… засранець мене довбонув… держать його…» На відміну від розмов у снах, які снилися йому все життя, ці слова не потрібно було читати з губ. Нік справді чув, що вони говорили. Гарячкові сни були неймовірно живими. Вони тьмянішали, коли гупання крові в нозі витягувало його до поверхні, ближче до реального світу. А тоді з’являлися нові образи, і він знову поринав у сни. Та серед видінь йому трапилися дві людини, яких він раніше ніколи не бачив, і ці сни запам’яталися найкраще.

Він стояв на узвишші. Земля простягалася внизу, наче рельєфна мапа. Місцевість була пустельна, і колючі зірки сяяли, наче Нік перебував у горах. Поряд із Ніком стояв якийсь чоловік… ні, навіть не чоловік, а силует чоловіка. Здавалося, що ту фігуру вирізали із самої реальності, що біля Ніка стояв чоловік-негатив, чорна діра у формі людини. Із силуету почулося шепотіння: «Усе, що ти бачиш, стане твоїм, якщо ти впадеш на коліна й поклонятимешся мені». Нік похитав головою. Йому захотілося відійти від того страшного обриву — він злякався, що негатив простягне чорні руки й зіштовхне його в прірву.

— Чому ти не говориш? Чому лише головою хитаєш?

Уві сні Нік зробив жест, який так часто повторював у реальному світі: торкнувся пальцями губ, притулив долоню до кадика… а тоді почув, як заговорив виразним, гарним голосом:

— Я не можу говорити. Я німий.

— Але ж можеш. Можеш, якщо хочеш.

Його страх миттєво стерло хвилею зчудування й палючої радості, і Нік простяг руку, щоб торкнутися силуету. Та щойно рука сягнула плеча людини-негатива, пальці штрикнув холод, і то такий крижаний, що здавався палючим. Нік відсмикнув руку — на суглобах з’явилися кристалики льоду. І до нього дійшло. У нього з’явився слух. Він чув голос силуету, далекий крик хижого нічного птаха, нескінченне