Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Ллойд мав вигляд людини, яка сіла на виснажливу, жорстку дієту. Тюремна роба висіла на ньому, наче вітрило без вітру. Востаннє їжу приносили вісім днів тому. Шкіра щільно обтисла Ллойдове обличчя, виділивши кожнісінький вигин черепа. Очі сяяли та блищали. Губи всохли, відкривши зуби. У Ллойда почали випадати пасма волосся, і він мав химерний, рябий вигляд. Скидався на божевільного.
— Ду-да, ду-да, — шепотів Ллойд, возячись із ніжкою.
Дуже давно він загадувався, навіщо роздер пальці, намагаючись її відкрутити. Дуже давно він гадав, ніби знає, що таке справжній голод. Та те, що він знав раніше, порівняно з теперішнім здавалося лише натяком на апетит.
— Катайся всю ніч… катайся весь день… ду-да…
Ніжка зачепилася за крайку холоші, а тоді відчепилася. Ллойд звісив голову й заревів, як дитина. Позаду нього лежав недбало пожбурений у куток скелет щура, якого він убив п’ять днів тому, 29 червня. Рожевий хвіст щура й досі кріпився до кісток. Кілька разів Ллойд намагався його розжувати, та він виявися зажорстким. Попри всю його бережливість, скінчилася вода в унітазі. У камері стояв запах сечі: малу потребу він справляв у коридор, щоб не бруднити запас води. Звільняти кишки потреби не виникало, і, беручи до уваги його мізерний раціон, це було цілком зрозуміло.
Заначку він з’їв надто швидко. Тепер Ллойд це знав. Він гадав, що хтось прийде. Йому просто не вірилося…
Ллойд не хотів їсти Треска. Сама думка про це була жахливою. Минулого вечора він прибив ляпанцем таргана та з’їв його живцем — перш ніж перекусити комаху навпіл, Ллойд почув, як вона навіжено ганяє його ротом. Насправді смакувало не так уже й погано. Краще від щурятини. Ні, йому не хотілося їсти Треска. Йому не хотілося ставати канібалом. Зробить так, як зі щуром. Він підтягне Треска ближче… про всяк випадок. Просто про всяк випадок. Ллойд десь чув, що людина може чимало прожити на самій воді.
(з водою кепсько та зараз краще про це не думати не думати не думати)
Ллойд не хотів помирати. Не хотів сконати від голоду. У ньому кипіло забагато ненависті.
Ненависть нагромадилася за останні три дні й зростала разом із голодом. Ллойд гадав, що коли його мертвий кролик міг думати, він зненавидів свого хазяїна (останнім часом він багато спав, і його завжди мучили жахіття про домашнього улюбленця: тільце роздуте, хутро збилося в ковтуни, в очицях кишать опариші, а найгірше — закривавлені лапки; він прокидався й ошелешено витріщався на власні пальці). Ллойдова ненависть згустилася навколо просто-таки імажистського[215] образу, і тим образом був КЛЮЧ.
Ллойда замкнули. Дуже давно йому це здавалося правильним. Він був із когорти покидьків. Ну, справжнім покидьком він не був. Справжнім покидьком був Бац. Без Баца Ллойд спромігся б лише на якусь дрібну херню. Однак частина провини лежала й на ньому. Був Розкішний Джордж у Лас-Веґасі та ще троє в білому «континенталі», і якщо він теж забруднився, то дупу йому недарма припекли. Ллойд вважав, що заслужив трохи посидіти. На таке добровільно не йдуть, та якби застукали на гарячому, могли й свинцем нагодувати. Як він сказав адвокатові, на його думку, за участь у «триштатному побоїщі» йому мали б дати років двадцять, а не садити на електричний стілець. Господи, та ви що? Сама думка про Ллойда Генрейда верхи на блискавці була якимсь… якимсь божевіллям.
Та в них був КЛЮЧ — ось у чому справа. Вони могли закрити тебе й робити з тобою все, що заманеться.
За останні три дні в Ллойда почало з’являтися примарне уявлення щодо символічної, магічної сили КЛЮЧА. КЛЮЧЕМ винагороджували тих, хто грав за правилами. Порушиш їх, і тебе замкнуть. Це як картка «Сідайте у в’язницю» в «Монополії». Не пропускайте ходів, не беріть двісті доларів. Власники КЛЮЧА отримують певні переваги. Вони можуть забрати в тебе десять, двадцять або й сорок років. Вони можуть найняти когось на кшталт Мезерса, і тебе відлупцюють. А за допомогою електричного стільця можуть навіть життя висмоктати.
Та володіння КЛЮЧЕМ не дає їм права йти геть, полишивши тебе вмирати з голоду. Не дає права змушувати тебе їсти мертвого щура й гризти сухий чохол із твого матраца. Не дає їм права лишати тебе в такій скруті, що можеш зжерти навіть мерця із сусідньої камери, аби тільки вижити (тобто якщо до нього дотягнешся, ду-да, ду-да).
З людьми так не поводяться. Навіть володіння КЛЮЧЕМ цього не дозволяє. Вони полишили його вмирати жахливою голодною смертю, хоча могли й випустити. Він не скажений пес у людській подобі й не вбивав кожного стрічного — байдуже, що писали в газетах. До зустрічі з Бацом найгіршим, у що він встрягав, була лише дрібна херня.
Тож його сповнювала ненависть, і вона наказувала йому жити далі… або ж бодай спробувати. Спершу Ллойдові здавалося, що ненависть і воля до життя марні, бо всіх володарів КЛЮЧА скосив грип. Вони опинилися поза досяжністю його помсти. А тоді разом із голодом у ньому почала зростати впевненість, що їх грип не вбив. Хвороба вбиватиме лише невдах — таких, як він. Вона вб’є Мезерса, та не штопаного гандона, який купив його пачкою цигарок, бо в гандона був КЛЮЧ. Вона не вб’є губернатора чи начальника тюрми — вочевидь, охоронець, який сказав, що начальник захворів, нахабно спиздів. Вона не вб’є інспекторів із нагляду за достроково звільненими в’язнями, окружних шерифів чи агентів ФБР. Грип не чіпатиме тих, хто має КЛЮЧ. Він не посміє. На відміну від Ллойда. Якщо він вибереться, зачепить їх як слід.
Ніжка від койки зачепилася за Трескову холошу.
— Давай, — зашепотів Ллойд. — Ну ж бо. Іди сюди… дівчата, співайте сю пісню… весь ду-да день.
Задубіле Трескове тіло повільно посунулося до нього. Жоден рибалка не вудив рибу так обережно й завзято, як Ллойд — Треска. Штанина порвалась, і Ллойдові довелося чіплятися за інше місце. Нарешті нога опинилася досить близько, щоб можна було просунути руку крізь ґрати й схопити її… якщо захочеться.
— Нічого особистого, — прошепотів Ллойд до Треска.
