Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Тож два довгі роки вона батрачила на різноманітних паршивих роботах у фастфудах і готелях, а Волдо ходив на навчання. І так вийшло, що вона зненавиділа його навчання більше за все. Навіть більше за дитину й самого Волдо. Якщо він так хотів сім’ю, чого не кине університет і сам на роботу не піде? Вона ж працює. Та старі цього не дозволили. Якби все залежало тільки від Джуді, вона б налила йому меду у вуха («Обіцяй, інакше не дам!»), однак усі четверо батьків не виймали носа з їхніх справ. О, Джуді, Волдо ж має отримати гарну роботу, отоді й заживете. Ах, Джуді, ти б не тужила так сильно, якби частіше ходила до церкви. Ах, Джуді, їж лайно й усміхайся, доки не ковтнеш. Доки все не ковтнеш.
А тоді вигулькнув супергрип і вирішив усі проблеми. Померли батьки, маленький Піті (було трохи сумно, та вона оговталася за два дні), тоді батьки чотириокого чоловіка і, кінець кінцем, сам Волдо. Нарешті Джуді звільнилася. Вона навіть не подумала, що може померти, і цього дійсно не сталося.
Вони мешкали у великому й хисткому багатоквартирному будинку в центрі Міллтавна. Однією з характеристик того дому була морозильна кімната в підвалі. Волдо одразу ж загорівся, а Джуді, ясна річ, права голосу не мала. Вони оселились у тій квартирі у вересні 1988 року. Їхнє помешкання було на четвертому поверсі, і кому доводилося тягати до морозильника ростбіфи з гамбургерами? Три спроби, і дві не рахуються. Волдо з Піті померли вдома. Тоді в лікарнях обслуговували самих лише крутеликів, а морги були заповнені трупами (моторошні місця… Джуді не зазирнула б туди навіть за гроші)… Та місто ще не знеструмилося, тож вона спустила їх у підвал і закрила в морозильній кімнаті.
Світла в Міллтавні не стало три дні тому, та в морозилці й досі було холодно. Джуді знала про це, бо спускалася туди три-чотири рази на день. Собі вона казала, що це лише перевірка. А що ж іще? Ну, не зловтіха ж.
2 червня вона спустилася до морозильної кімнати й забула підперти двері гумовою підпорою. Вони загрюкнулися й заклацнулися. Лише тоді Джуді помітила те, чого не помічала останні два роки — на внутрішній поверхні дверей не було ручки. Температура всередині значно піднялася, тож Джуді не замерзла насмерть, та їжі там однаково не знайшлося. Урешті-решт вона таки померла в компанії своїх чоловіка й сина.
———
Джим Лі з Геттізбурґа, штат Міссісіпі, підключив усі розетки до бензинової електростанції, а коли намагався її запустити, його шарахнуло струмом.
———
Чорношкірий молодик Річард Гоґґінз усе своє життя провів у Детройті, штат Мічиґан. Останні п’ять років він сидів на білому порошку, який називав геровіном. У розпал епідемії грипу в нього почалася страшна ломка, бо всі штовхачі й наркомани, яких він знав, повмирали або повтікали.
Яскравої сонячної днини він сидів на засміченому ґанку, пив теплий «Севен-ап» і мріяв про ширку. Бодай би один укольчик…
Він згадав про Еллі Макфарлейна та чутку, яка з’явилася саме перед тим, коли заварилась ота каша з грипозним лайном. Казали, що Еллі, третій найкрутіший барига в Детройті, отримав чималу партію товару. Отоді б вони зажили: к бісу ту коричневу бодягу, хай живе білий китаєць[211].
Річі не міг точно сказати, де Макфарлейн тримає таку велику партію (подібні знання шкодять здоров’ю), та він не раз чув про те, що, коли копи отримають ордер на обшук будинку в Ґросс-Пойнті[212], який Еллі купив своєму двоюрідному дідові, штовхача засадять на такий термін, що вийде він лише тоді, як місяць у небі позеленіє.
Річі вирішив прогулятися до Ґросс-Пойнту. Зайнятися було нічим.
У телефонній книзі Детройта він знайшов адресу якогось Еріна Д. Макфарлейна, що мешкав на Лейк-Шор-драйв, і рушив туди. Коли Річі прибув за адресою, уже стемніло і в нього боліли ноги. Він більше не намагався переконати себе, що просто гуляє, — йому хотілося вмазатись, і то сильно.
Маєток оточував сірий мур із грубого каменю, і Річі перемахнув через нього, мов чорна пантера, порізавши руки об вмуроване зверху гостре скло. Він розбив вікно, загорлала сигналізація, і він був на півдорозі до муру, коли згадав, що виклик ніхто не прийме: усі копи сконали. Обливаючись потом, Річі сторожко рушив назад.
Усередині стояла темінь, і в тому нев’їбенному замку було кімнат із двадцять, як не більше. Певне, щоб як слід усе оглянути, йому доведеться повернутися засвітла, а на нормальний обшук знадобляться добрячі три тижні. І товару тут може й не бути. Чорт. На Річі накотила хвиля млосного відчаю. Він вирішив покопирсатися бодай у найочевидніших хованках.
І в горішньому туалеті він знайшов дюжину великих, пузатих пластикових пакетів із білим порошком. Вони були в зливному бачку — класична ничка. Очманілий від жаги, Річі дивився на те добро й думав, що Еллі, мабуть, підмазував правильних копів, раз міг так запросто лишити стільки товару в йобаному зливному бачку. Там було вдосталь дурману, щоб пробути в космосі шістнадцять століть.
Річі відніс один пакет до хазяйської спальні, поклав його на ліжко й відкрив. Тремтячими руками він дістав інструменти й узявся до справи. Йому навіть на думку не спало поміркувати про концентрацію порошку. Найпотужніша його вмазка містила 12 відсотків чистяку — його так відрубило, що Річі мало в кому не провалився. Він навіть носом не встиг поклювати. Бах — і вже там, з блакиті мирноти та в чорну чорноту[213].
Він устромив собі голку над ліктьовим згином і пустив ширку по венах. То був чистяк 96 %. Він помчав його кров’ю, наче оскаженілий товарняк, і Річі повалився просто на пакет із героїном, забіливши спереду всю сорочку. За шість хвилин він сконав.
———
Невелика втрата.
Розділ 39
Ллойд Генрейд стояв навколішках. Він мугикав під ніс і шкірився в усмішці. Інколи забував, що наспівував, — тоді усмішка гасла і він плакав, доки не забував про сльози й не починав мугикати знову. Наспівував
