Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
— Слухай, поклади-но ту штуку… Вона заряджена? Чуєш!..
Ірма натиснула на спусковий гачок. Пістолет вибухнув, і вона померла на місці. Невелика втрата.
———
Джордж Макдуґалл жив у селі Ньяк, штат Нью-Йорк. Він викладав математику в старших класах — в основному підтягував тих, хто не встигав за програмою. Вони з дружиною були сумлінними католиками, і Геррієтт Макдуґалл подарувала йому одинадцятьох дітей — дев’ятьох хлопчиків та двох дівчаток. Тож від 22 червня, коли його дев’ятирічний син Джефф помер від того, що діагностували як «грипозну пневмонію», і до 29 червня, коли його шістнадцятирічну дочку Патрисію (о Господи, вона була такою юною, такою болюче прекрасною) згубило те, що всі, хто лишився, називали трубошиєм, Джордж спостерігав, як дванадцятеро людей, яких він любив понад усе на світі, віддавали Богові душу в той час, як він сам лишався здоровим. У школі він жартував, що не пам’ятає імен усіх своїх дітей, та порядок їхніх смертей закарбувався в його пам’яті: двадцять другого — Джефф; Марті з Гелен — двадцять третього; його дружина Геррієтт, Білл, молодший Джордж, а ще Роберт зі Стеном — двадцять четвертого; Річард — двадцять п’ятого; Денні — двадцять сьомого; трирічний Френк — двадцять восьмого… і, нарешті, Пет, хоча під кінець її стан уже ніби й покращувався.
Джордж гадав, що здуріє.
Десять років тому за порадою лікаря він почав займатися пробіжками. Він не грав ні в теніс, ні в гандбол, моріжок завжди косив хтось із його пацанів (звісно ж, за невелику плату), і коли Геррієтт потребувала хлібини, до крамниці на розі Джордж не ходив, а їздив. «Вагу набираєш, — сказав йому лікар Ворнер. — Вирішив дупцю наростити? Серце не зрадіє. Спробуй пробіжки».
Тож він купив спортивний костюм і взявся щовечора бігати — спершу на короткі дистанції, а тоді й на довші. На початку Джордж почувався ніяково, бо був упевнений, що сусіди стукають себе пальцями по лобах і закочують очі; а тоді кілька чоловіків, які іноді махали йому, поливаючи моріжок, підійшли до нього та спитали, чи можна долучитися. Певне, у компанії вони почувалися безпечніше. Тим часом до Джорджа приєдналося ще й двоє його старших синів. Це стало сусідською фішкою, і попри те, що склад людей постійно змінювався (люди долучалися, випадали), фішка так і лишилася сусідською.
Тепер, коли всіх не стало, Джордж бігав сам. Щодня. Годинами. Лише на пробіжці, зосередившись на тупотінні кросівок, розмахуванні руками та розміреному, хрипкому диханні, він утрачав відчуття невідворотного божевілля. Джордж не міг здійснити самогубство, бо був сумлінним католиком і знав, що то смертний гріх і Бог, певне, зберіг його для чогось особливого, тож він бігав. Учора він пробігав майже шість годин і спинився лише тоді, коли зовсім задихався й мало не блював від перевтоми. Йому був п’ятдесят один рік — уже не молодик. Тож він подумав, що стільки бігу не на користь, та в іншому, важливішому сенсі біг лишався єдиним бодай трохи корисним заняттям у його житті.
Цього ранку він устав із ліжка з першими півнями та вдягнув спортивний костюм. Уночі він майже не спав, бо в його голові крутилося «Джефф-Марті-Гелен-Геррієтт-Білл-Джордж-молодший-Роберт- Стенлі-Річард-Денні-Френк-Петті-а-я-ж-гадав-що-їй-уже-краще». Він вийшов надвір та взявся бігати порожніми вулицями Ньяка: інколи наступав на бите скло, одного разу перестрибнув розбитий об тротуар телевізор, а тоді ноги понесли його далі, за межі житлових кварталів із заштореними вікнами, повз страшну автомобільну аварію на Головній вулиці, де зіткнулися три машини.
Спершу Джордж біг підтюпцем, та думки почали наздоганяти, і йому довелося нарощувати темп. Він розігнався до клусу, тоді до спринту, і ось, погляньте: порожніми вулицями села мчить п’ятдесятиоднорічний сивий чоловік у сірому костюмі та білих кросівках — летить так, наче за ним женуться всі демони з пекла. У чверть по дванадцятій у нього стався коронарний тромбоз, і він упав мертвим на розі Оук та Пайн-стрит, неподалік від пожежного гідранта. Вираз його обличчя дуже нагадував радість і вдячність.
———
Удень 2 липня місіс Ейлін Драммонд із Клюїстона, штат Флорида, дуже напилася солодкого м’ятного лікеру «ДеКуйпер». Вона хотіла напитися, щоб не думати про свою сім’ю, а солодкі м’ятні лікери були єдиним різновидом алкоголю, який не викликав у неї відрази. Минулого дня в кімнаті її шістнадцятирічного чада знайшовся пакетик із марихуаною, і Ейлін вдалося накуритися, та від цього стало тільки гірше. Обкурена й заплакана, вона просиділа у вітальні над фотоальбомом увесь день.
Тож сьогодні Ейлін випила цілу пляшку лікеру, її знудило у ванній, а тоді вона лягла до ліжка, закурила, заснула та спалила весь дім разом із невідчепними думками. Вітер посилився, і вийшло, що разом зі своїм будинком Ейлін Драммонд спалила майже весь Клюїстон. Невелика втрата.
———
Артур Стімсон мешкав у Ріно, штат Невада. Двадцять дев’ятого числа, поплававши в озері Тахо, він наступив на іржавий цвях. Почала розвиватися гангрена. Артур поставив собі діагноз за запахом і спробував відрізати ступню. Пропилявши півкістки, він зомлів і помер від шоку та втрати крові посеред вестибюлю казино Тобі Гарра[209], у якому намагався провести ампутацію.
———
У Свонвілі, штат Мейн, десятирічна дівчинка на ім’я Кендіс Моран упала з велосипеда й померла від тріщини в черепі.
———
Мільтона Креслоу, хазяїна ранчо в окрузі Гардінг, штат Нью- Мексико, вкусила гримуча змія, і він сконав за півгодини.
———
У Міллтавні, штат Кентуккі, жила Джуді Нортон, і вона дуже раділа з поточних подій. Гарненькій Джуді було сімнадцять років. Два роки тому вона зробила дві серйозні помилки: завагітніла й дозволила батькам умовити її вийти заміж за винуватця — чотириокого студента, який учився на інженера в університеті штату. У п’ятнадцятирічному віці Джуді полестило те, що її запросив на побачення хлопець із коледжу, хай навіть першокурсник, та під страхом смерті вона не згадала б, нащо дозволила Волдо (Волдо Хортон — ну що за гидотне ім’я?) «здійснити своє бажання». І якщо вже судилося залетіти, чому саме від нього? Джуді дозволяла «здійснити своє» і Стівові Філліпсу з Марком Коллінзом, членам футбольної команди середньої школи Міллтавна (якщо бути точним, звалася вона «Міллтавн куґарз»: «Ану ж бо! Ану ж бо! Щосили! За біле! За синє! За біле! І синє!»), у якій вона сама була чирлідеркою[210]. Якби не гидотний Волдо Хортон, наступного року її
