Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
На кілька секунд Бейтман замислився.
— Послухав себе і вирішив, що я таки танцюю на могилі колишнього світу. Будете ще пива?
Стю взяв іще одну бляшанку й помізкував над словами Бейтмана.
— Це не кінець світу, — врешті мовив він. — Принаймні я так не думаю. Радше це… антракт.
— Влучно. Гарно сказав. Якщо не заперечуєте, я б сів за малюнок.
— Давайте.
— А інші собаки вам траплялися? — запитав Бейтман, побачивши, як через дорогу до них радісно біжить Коджак.
— Ні.
— І я не бачив. Ви єдина людина, яку я бачу за останній час, та й собаки, крім Коджака, не стрічалися.
— Якщо він вижив, знайдуться й інші.
— Звучить не надто науково, — усміхнувся Бейтман. — Що ви за американець? Покажи мені другого собаку, бажано сучку, і я прийму твою тезу щодо того, що десь є й третій. Та не варто показувати одного пса й казати, що має бути другий. Так не пройде.
— Я бачив корів, — замислено сказав Стю.
— Корови, так, і олені. Та повмирали всі коні.
— А й справді, — погодився Стю.
Дорогою йому трапилося кілька дохлих коней. Іноді він бачив, як корови паслися поряд із тими роздутими тілами.
— Як же так? — мовив він.
— Жодного уявлення. Усі ми дихаємо, а ця хвороба уражає в основному дихальну систему. Однак мені цікаво, чи є ще якийсь чинник. Воно чіпляється до людей, собак і коней. А до корів з оленями — ні. І щури позникали на деякий час, але тепер повертаються. — Бейтман завзято змішував на палітрі фарбу. — Усюди коти, справжнє котяче нашестя, і, наскільки я можу судити, комахам по барабану. Звісно, людський faux pas[202] рідко їх зачіпає, і навіть смішно подумати про хворого на грип комара. Це не має бодай найменшого сенсу. Повне безумство.
— Ще б пак, — сказав Стю й відкрив іще одне пиво. У голові приємно шуміло.
— Ми можемо стати свідками цікавих екологічних змін, — вів далі Бейтман; він робив жахливу помилку, намагаючись домалювати в пейзаж Коджака. — Побачимо, чи внаслідок усього цього homo sapiens не втратить здатність до розмноження. Буде видно. Та принаймні можемо спробувати згуртуватися. А от чи знайде собі пару Коджак? Чи стане він коли-небудь гордим татусем?
— Господи, може й не стати.
Бейтман підвівся, поклав палітру на табурет і взяв собі непочату бляшанку пива.
— Гадаю, так, — сказав він. — Певне, десь є й інші люди, інші собаки, інші коні. Та більшість тварин може сконати й без нового приплоду. Звісно ж, можуть знайтися й тварини вразливих для хвороби видів, які завагітніли ще перед епідемією. Наразі в Сполучених Штатах можуть бути й здорові жінки з — перепрошую за грубість — пиріжками в пічках. Однак деякі тварини можуть зовсім вимерти. Якщо виключити з рівняння собак, олені розплодяться, бо в них є імунітет. Ясна річ, людей лишилося недостатньо, щоб контролювати їхню популяцію. Сезон полювання скасовано на кілька років уперед.
— Ну, якщо олені надто розплодяться, вони вмиратимуть із голоду, — зауважив Стю.
— А от і ні. Не всі, і навіть не більшість. Та я говорю за наші краї. Не знаю, як там у східному Техасі, а коли почалась епідемія, у Новій Англії були засаджені всі городи, і рослинність буяє, як завжди. Олені матимуть що їсти і цього року, і наступного. А пізніше насадження здичавіють і самі розростуться. Голодних оленів тут не буде років сім, як не більше. Якщо повернешся сюди за кілька років, доведеться проштовхуватися між оленями.
Стю обмізкував його слова.
— А ви не перебільшуєте? — урешті промовив він.
— Не думаю. Може, я й не взяв до уваги певні чинники, та дуже в цьому сумніваюся. І мою гіпотезу щодо відсутності впливу собак на чисельність оленів можна застосувати й до взаємин інших видів. Безконтрольно плодяться коти. Що це означає? Ну, я вже згадував, що акції щурів на екологічній біржі спершу впали, а тоді піднялися. Якщо котів вистачить, ситуація може змінитися. Світ без щурів. Звучить непогано, та можна й посперечатися.
— А що ви мали на увазі, коли казали, що розмноження людей під питанням?
— Є два варіанти, — сказав Бейтман. — Принаймні я бачу лише два. Перший: діти можуть народитися без імунітету до супергрипу.
— І померти, щойно народившись?
— Або так, або й in utero[203]. Менш вірогідно, та однаково можливо й те, що супергрип міг справити на вцілілих стерилізаційний ефект.
— Страшне, — похитав головою Стю.
— Свинка[204] — теж не забавки, — сухо промовив Ґлен Бейтман.
— Та коли матері, діти яких… ну, in utero… якщо ці жінки несприйнятливі до грипу…
— Так, у деяких випадках імунітет може передаватися від матері до дитини так само, як і сприйнятливість до хвороби. Та не завжди. Я б на це не поставив. Гадаю, що майбутнє дітей, які наразі in utero, дуже непевне. Скажімо, матері невразливі, та поточна статистика говорить про те, що більшість чоловіків, які могли їх запліднити, повмирали.
— А як щодо другого варіанта?
— Ми можемо добити наш вид самотужки, — спокійно промовив Бейтман. — Насправді я гадаю, що це цілком можливо. Може, не одразу, бо вцілілі зараз дуже розпорошені. Однак людина товариська, соціальна тварина, і врешті-решт ми знову згуртуємося. Бодай для того, щоб поділитися оповідками про те, як пережили страшну епідемію дев’яностого року. Як не пощастить, більшість угруповань, що зараз формуються, стануть примітивними диктаторськими спільнотами, у яких заправлятимуть новоявлені цезарі. Може утворитися кілька освічених, демократичних спільнот, і я вам точно назву необхідну умову для появи таких товариств у дев’яностих та на початку нульових років: достатня кількість технічно підкованих людей, які б повернули світло. Зробити це можна, і то запросто. Ми ж не на спустошених руїнах ядерної війни. Усі механізми й машини стоять і чекають, доки з’явиться потрібна людина — та, яка знає, як зачистити контакти й замінити спрацьовані вальці. Людина, яка їх запустить. Питання лише в тому, скільки вцілілих розбираються в технології, яку всі ми сприймали за належне.
Стю сьорбнув пива.
— Думаєте? — спитав він.
— Атож. — Бейтман також ковтнув пива, а тоді нагнувся до
