Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Спокути, мгм. Двісті тисяч рублів плюс частка від заводів Куроґіна, коли старий копита відкине.

— Косі очі й криві зуби, зате прямий шлях до фортуни.

— І має ту паскудну принаду, що невимовно дурна, погляньте на її матір, Куроґін жодної девочки не пропустив, з його байстрюків можна сформувати добрячий ескадрон, а цій кобилі навіть найменша підозра ніколи на думку не спала.

— Я відчуваю, що мене раптом афект охопив, мої дорогі, я закохався, бо ви знайшли ідеал жінки!

— А дружина полковника Мєручкіна? Свіжа ще й плодюча, мабуть.

— Ба, але вона вже двічі перезаставлена! Погляньте на її сукню.

— Оце хороший рецепт: важити її відповідно до ваги пухзолота на…

— Геть!

— Що?

У першого люто жбурнулося кітелем, стягнутим із Афродіти.

— Забирайтеся з моїх очей! — гарикнулося, відчуваючи, як усередині міцнішає зла лихоманка, червоний вогонь, так само пекучий, як Сором, проте, насправді, протилежність Сорому. — Тварюки! В гівні вам валятися, а не між людьми жити!

— Але що ви…

Музиканти ушкварили гучніше, тож підвищилося голос іще більше, стискаючи кулаки.

— М’ясники! — репетувалося, уже зовсім не тамуючись. — М’ясо! М’ясо! М’ясо!

Вони дивилися, як на божевільного. Той бурмотів собі щось під носа, інший опустив очі. Красунчик у кадетському мундирі штовхнув сусідів ліктем, вони почали відступати до бічної ґалереї, хтось наштовхнувся на скульптуру списоносця, постало сум’яття; вони розвернулися і поквапом ретирувалися, останній кинув через плече лайливе слово.

Сила відхлинула так само швидко, як і влилася у жили, мені безвольно обперлося на перила. Внизу танцювали тропака, глядачі аплодували. Труби й бубни гуділи над вухом. Слід звідси тікати, тікати! Заплющилося очі, але це не допомогло, ще яскравіше вимальовувалися на повіках бальні tableau, а передусім із mademoiselle Філіпов. Адже там і надалі торг м’ясом, виставка мерзоти, хвилі повторюваного слідом за музикою руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до гробу, а потім черв’яки.

— Власне тому я не буваю…

Він стояв поруч, вийшовши з-за грецьких голяків. Лише один орден прикрашав його груди, зрештою, не упізналося виду й класу відзнаки. То був худорлявий чоловік, який витримував офіційну позу, мало не відхиляючись назад і задираючи голову; випросталося, він був вищий на кілька вершков. Дуже бліде, гладко виголене обличчя, мало не цілком вільне від світіні, лагідна усмішка на губах. Православний тунґетитовий хрест, що висів на шиї, аж разив очі на білій манішці.

— Зєль Аркадій Іполітовіч, — уклонився він.

— Бенедикт Ґерославський, — раптом згадалося про візитні картки; знайшлося коробочку, вручилося картку Зєлю. Він навіть не поглянув.

— Я знаю, — плавним, балетним рухом руки із карткою він обвів залу унизу. — Його син.

— Ну так, — тепер полум’я обернулося, тепер воно палало всередину; повертався Сором. Вкусилося щоку, щоб лише не посміхатися, не собачить вибачливо, запопадливо. — Боюся, що я знову влаштував сцену. Насправді… Я не така людина, я по-іншому замерз. Сподіваюся.

— Не така людина, щоб гріх уголос називати гріхом, а чесноту чеснотою? — Він сховав візитну картку, показав ліворуч; пішлося просто, Аркадій Іполітовіч відступив, щоб не зіштовхнутися між скульптурами. — У мене у вухах дзвенить. — Повернулося у тінь ґалереї, Зєль зупинив лакея, попросив склянку води. — Ось чому я не буваю, обтираєшся об людей, і це на тобі осідає, наче почорнілий від металурґійних випарів іній, наче вулична курява, наче масний бруд. — Попиваючи воду, він зазирнув до сусідньої кімнати. П’яні як чіп панове кидали чарками в камін у стіні навпроти. — Я не кажу про тілесний бруд, ви мене розумієте, Вєнєдікте Філіповічу.

— Так.

— Чистота, найважче зберегти чистоту. Якби ми жили в світі, де можливе самé спілкування душ… — зітхнув він. Голос у нього теж був м’яким, він прокочувався повільними хвилями, вгору й униз, у ньому була мелодія, ритм. — Який найвищий ідеал? Людина мінус тіло.

— Ви читали Фйодорова?

— Чистота, брате, чистота. Я ж бачу, що ви відчуваєте ту саму огиду, ту саму незручність, тягар.

— Я…

— Так Бог велів, що ми народжуємося на цей світ у мішку лайна, лайном охрещені, лайном харчуємося; у лайні ми блукаємо, лайном засмічуються наші почуття, лайно ми віддаємо іншим у виразі любови; лайно наше щастя, лайно насолода. — Він занепокоєно нахилився. — Слід нам принаймні спробувати очиститися! Годі вийти із тіла… проте можна…

Смикнутий, похитнулося, обперлося на призму-стінку. Хто це? Herr Біттан фон Азенгоф нахабно тягнув до сходів, глузливим поглядом позираючи на Аркадія Іполітовіча, який тільки спостерігав цю дивну сцену із сумною і лагідною міною.

— Я вас заберу, — твердо сказав фон Азенгоф.

— Чого вам треба, на милість…

— Алєксандр Алєксандровіч привітає вас із надією, — мовив пан Зєль. — Можу вам зізнатися, що Алєксандр Алєксандровіч читав вашу «Аполітею» з великою увагою, добрі слова казав.

— Хто це? — спиталося з легким видихом, вирвавшись нарешті на сходах із залізних обіймів пруссака.

— Янгол Побєдоносцева. То як, мусите тут іще щось зробити? Бо мені здається, що ви досить наброїли, як для одного вечора.

— Але що ви узагалі виробляєте?!

Він вищирив зуби.

— Рятую вас, юначе. — Він клацнув пальцями слузі у верхньому одязі. — Ще трохи, й вас посадили б на білого коня.

— Що?!

Феєрверки стріляли в небі над кришталевим палацом, коли сунулося серпентиновим узвозом в осяяну Місяцем, вітром ревучу тайгу, перші сани, другі сани, треті сани, весела, бурхлива компанія, четверті сани — в четвертих сиділося під ведмежою шкурою із Біттаном фон Азенгофом й отим поставним капітаном гусарів. Після першої серії феєрверків з-під палацу запущено штучні вогні, але ці уже з кріовуглецевими зарядами, що вибухнули великими квітами тьмітла; вони, прошиваючи крижлізно-мороскляну конструкцію палацу, веселково розліталися у тисячу й одну річку барв і світіні. Перебувалося уже на нижній петлі узвозу, губернаторський палац маячів на зоряному схилі ліворуч, не доводилося викручуватися назад, що, зрештою, було практично неможливо, позаяк булося так щільно загорнутим у хутра, шкури, пледи, шалі й зшиті докупи десятки білячих, заячих, соболиних шкурок. Залежно від кута й відстані, з якої проколювали палац фріртверками, на небі вимальовувалися інші колажі тьмітла й світла, морські зірки, що пожирали світло, й морські зірки, що розсіювали світло; одні переливалися в інші, а другі проростали в перші, й усі врешті падали на тайгу дрібною