Дев'ять Принців Амбера - Роджер Желязни

Повернувшись на каблуках, я схопив важке дубове крісло і жбурнув його через всю кімнату — футів на тридцять. І не промахнувся. Воно зламало хребет одному з нападаючих.

Я не встиг добігти до двох інших. Рендом проткнув одного з них шаблею і жбурнув на підлогу, щоб його докінчили собаки. Потім він взявся за другого. І цьому, останньому, хто залишився в живих, теж нічого не вдалося зробити. Правда, він убив одну з собак, але це був його останній свідомий вчинок у житті. Рендом задушив його голими руками.

На перевірку вийшло, що дві собаки були вбиті і одна важко поранена. Рендом позбавив його від мук швидким ударом шаблі, і ми взялися вивчати перебитих супротивників.

У їх вигляді було щось незвичайне.

У кімнату увійшла Флора і теж взялася допомагати нам розібратися, що до чого.

У кожного з них були червоні, ніби налиті кров'ю очі. Однак на їх обличчях це виглядало цілком природно.

До того ж на кожному пальці було по зайвому суглобу.

Щелепи сильно видавалися вперед, і в відкритому роті одного з них я нарахував сорок чотири зуби, кожен з яких був значно більше звичайного і до того ж гостріший. Шкіра була товстою, сірого кольору і тверда на дотик.

Безсумнівно, були й інші відмінності, але і цього було цілком достатньо.

Ми зібрали їх зброю, і я підібрав для себе три маленьких плоских пістолети.

— Вони з якогось Відображення, це поза всяким сумнівом, — сказав Рендом, і я згідно кивнув головою. — І мені пощастило. Вони, здається, зовсім не очікували, що у мене опиняться таке підкріплення — брат військовий, та з півтонни собак.

Він підійшов до вибитого вікна і виглянув на вулицю, і я не став втручатися в його дії, нехай сам дивиться.

— Нікого. Упевнений, що ми всіх їх поклали.

Після чого він закрив важкі оранжеві штори і присунув до вікна високі шафи. Поки він возився, я обшукав кишені трупів.

Документів там не було ніяких, але це мене особливо не здивувало.

— Ходімо назад в бібліотеку, — незворушно запропонував Рендом. — Я так і не допив свій віскі.

Перш ніж сісти за стіл, він ретельно витер клинок і повісив його на місце. Тим часом я наповнював склянку Флори.

— Так що будемо вважати, що тимчасово я в безпеці, та ще й враховуючи, що нас троє в одному човні. — Рендом витончено підбив підсумок сьогоднішньому дню. — Господи, та в мене крихти в роті не було з учорашнього дня!

Після чого Флора відправилася сказати Кармелі, що тепер вона може спокійно, нічого не побоюючись, вийти і накрити стіл у вітальні, але ні в якому разі не повинна пхати носа в бібліотеку.

Як тільки двері за Флорою закрилася, Рендом повернувся до мене і запитав:

— Які у вас з нею стосунки?

— Не повертайся до неї спиною, якщо залишишся наодинці.

— Вона все ще працює на Еріка?

— Наскільки я знаю, так.

— Тоді що ти тут робиш?

— Намагаюся виманити сюди Еріка. Він знає, що єдиний спосіб до мене добратися — це з'явитися сюди самому, і я хочу з'ясувати, наскільки велике це його бажання.

Рендом похитав головою.

— Не думаю, що він піде на це. Та й яка йому вигода? Поки ти тут, а він там, для чого йому ризикувати? Адже його позиція сильніша. І якщоти захочеш це змінити, то це тобі доведеться відправитися до нього, а не навпаки.

— Я сам прийшов до такого ж висновку.

Тоді очі його блиснули, на губах заграла знайома посмішка. Він пригладив свої солом'яні волосся й зазирнув мені в очі:

— Ти збираєшся ризикнути?

— Можливо.

— Не грай зі мною в кішки-мишки, малюк. У тебе ж на обличчі все написано. Ти знаєш, мені майже що хочеться приєднатися до тебе. З усього, що мені знайоме в житті, найбільше мені подобається секс і менше всього — Ерік.

Я закурив сигарету, обдумуючи почуте.

— І я читаю твої думки, братик: «Чи можу я вірити Ренді на цей раз? Він хитрий і підступний, і поза всяким сумнівом зрадить мене, якщо тільки йому запропонують більш вигідну угоду». Вірно?

Я кивнув.

— Але все ж, братику Корвін, згадай, що хоч я і не робив для тебе нічого особливо хорошого, я і шкоди особливої тобі ніколи не завдавав. О, кілька досить… хм… злих жартів, я це визнаю. І тим не менше, ти цілком можеш сказати, що з усієї нашої сімейки ми краще за інших розуміли один одного — принаймні, не плуталися один у одного під ногами. Подумай. Здається, я чую кроки. Це або Флора, або служниця, так що давай поговоримо про щось інше. Хоча ні… Швидко! У тебе, сподіваюся, є з собою колода наших дорогоцінних фамільних карт?

Я похитав головою.

В цю хвилину до кімнати увійшла Флора.

— Зараз Кармела накриє на стіл.

Ми випили за майбутній обід, і братик підморгнув мені за її спиною.

На наступний ранок тіла громив зникли з вітальні, на килимі не було ні плямочки, вікно було зовсім як нове, і Рендом пояснив, що він «прийняв належні заходи». Я не відчував себе досить підготовленим, щоб розпитати його про це докладніше.

Ми позичили у Флори її мерседес і поїхали кататися.

Навколишні передмістя здавалися якимись дивними. Я не міг точно зміркувати, чого в них не вистачало, або що було нового, але відчував — тут щось нечисто. У марних спробах збагнути, що й до чого, я нажив собі напад головного болю, так що вирішив тимчасово прийняти речі такими, якими вони були.

Я сидів за кермом, Рендом — поруч зі мною. Я недбало зауважив, що хотів би знову опинитися в Амбері — просто, щоб подивитися, як він відреагує.

— Мене завжди цікавило, — парирував він, — ти хочеш просто помститися, чи за цим криється щось ще.

Це була відповідь в моєму стилі — я міг або відповісти, або промовчати.

Мовчати я не хотів, і тому видав свою коронну фразу:

— Я багато думав про це, і зважував свої шанси. Знаєш, можливо я спробую.

Тут він повернув голову і кинув на мене один з своїх косих поглядів (До цього він дивився в бічне скло машини).

— Напевно, кожен з нас мріяв про владу або принаймні думав про неї — принаймні, у мене така думка виникала, хоча я і відмовився від неї майже відразу ж — хоча, чесно