Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

От дивина: щойно Гарольд промовив останнє слово, Френні згадала про дитину.

— А нащо нам зброя?

Він подивився на неї кілька секунд, а тоді опустив очі. Його шиєю до обличчя збирався червоний рум’янець.

— Тому що поліції та судів більше не існує, а ти приваблива жінка, і деякі люди… певні чоловіки… можуть… повестися не по-джентльменськи. Ось чому.

Його обличчя стало мало не багряним.

«Він говорить про зґвалтування, — подумала Френ. — Про зґвалтування. Та кому схочеться мене ґвалтувати? Я-ж-вагітна. Але тут навіть Гарольд нічого не пояснить. І якби ти відкрила рота й сказала потенційному ґвалтівникові: “Будь ласочка, не робіть цього, бо я-ж-вагітна”, — невже ти гадаєш, що почуєш у відповідь: “Йой, дамочко, перепрошую, піду-но зґвалтую іншу дівку”?»

— Гаразд, — сказала вона. — Зброя так зброя. Однак сьогодні ще можна встигнути до Веллса.

— Перед від’їздом я волів би зробити одну річ, — мовив Гарольд.

———

Дах на коморі Мозеса Річардсона був вибухово гарячим. Коли вони видерлися на горище із сіном, Френні вся змокріла, та коли піднялися хисткою драбиною на дах, піт котився справжніми струмками — блузка потемніла та обліпила її груди.

— Гарольде, ти справді гадаєш, що це так потрібно?

— Не знаю.

У руках він тримав відро білої фарби й широку щітку, досі запаковану в целофан.

— Але комору видно з траси, і гадаю, якщо сюди хтось поїде, то саме цією дорогою. Хай там як, а це точно не зашкодить.

— Зашкодить, якщо впадеш і потрощиш кістки.

Від спеки в неї розболілася голова, і кола, яку вони випили за обідом, так хлюпала в животі, що її мало не нудило.

— Полетиш, і тобі кінець.

— Не полечу, — знервовано відказав Гарольд і глянув на неї. — Френні, у тебе кепський вигляд.

— Це через спеку, — прошепотіла вона.

— Господи, то спускайся. Полеж під деревом. Подивися, як людина-муха виробляє карколомні трюки на небезпечному похиленому на 10 градусів даху комори Мозеса Річардсона.

— Давай без жартів. Я й досі думаю, що це дурня. Небезпечна дурня.

— Так, проте я почуватимуся краще, якщо це зроблю. Ну ж бо, Френ, спускайся.

«Нічого собі, він робить це для мене», — подумала вона.

Він стояв перед нею, спітнілий і наляканий, зі старим павутинням на гладких голих плечах, із животом, що звисав над поясом обтислих синіх джинсів, однак налаштований не налажати й зробити все правильно.

Френ стала навшпиньки та цьомнула його в губи.

— Будь обережним, — сказала вона й швиденько полізла донизу, відчуваючи, як у животі хлюпочеться кола — хльоп-хльоп, угору-вниз, бр-р-р-р. Вона спускалася хутко, однак устигла помітити щастя в його вражених очах.

Френні злізла прицвяхованими перекладинами на засмічену сіном підлогу комори ще швидше, бо відчувала, що її зараз знудить, і хоча вона знала, що це від спеки, коли й дитини, що б подумав Гарольд, якби почув звуки блювання? Вона хотіла зробити це на вулиці, щоб він себе не накручував. І встигла. Ледь-ледь.

———

Гарольд спустився у чверть на четверту. Спечена шкіра горіла червоним, а руки були забризкані білою фарбою. Поки він працював, Френ задрімала під в’язом, що ріс у присадку Річардсона, та покуняти як слід не вдалося, бо вона дослухалася до того, як скрипить ґонт, і чекала, що він затріщить і пролунає відчайдушний крик бідолашного товстуна Гарольда — пролетить дев’яносто футів[194] і розіб’ється об тверду землю. Та, дякувати Богу, вона цього не почула, і наразі він гордо стояв перед нею з трав’янисто-зеленими ногами, білими руками й червоними плечима.

— Нащо ти фарбу спускав? — поцікавилася вона.

— Не хотів її там лишати. Вона могла загорітися від спеки, і не стало б нашого напису.

Френні знову зачудувалася з того, як старався Гарольд — він не хотів налажати навіть із найменшою дрібничкою. Це було трохи лячно.

Вони поглянули на дах комори. Свіжа фарба блищала й різко контрастувала з вигорілим зеленим ґонтом, а слова нагадували Френ написи, які частенько траплялися на дахівках комор у південних штатах: щось на кшталт «ІСУС ВАС СПАСЕ» або «ПЕРЕКУСИ ЧЕРВОНИМ ІНДІАНЦЕМ». Гарольд написав дещо інше:

ПОЇХАЛИ ДО ЕПІДЕМЦЕНТРУ В СТОВІНГТОНІ, ВЕРМОНТ.

ТРАСА 1 ДО ВЕЛЛСА

МІЖШТАТНА 95 ДО ПОРТЛЕНДА

ТРАСА 302 ДО БАРРА

МІЖШТАТНА 89 ДО СТОВІНГТОНА

ЗАЛИШИЛИ ОҐАНКВІТ 2 ЛИПНЯ 1990 р.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

ФРЕНСІС ҐОЛДСМІТ

— Я не знав твого другого імені, — сказав Гарольд вибачливим тоном.

— Та нічого, — озвалася Френ, не зводячи очей із напису — перший рядок був написаний якраз під віконцем на даху, а останній, з її ім’ям та прізвищем, саме над ринвою. — Як ти примудрився написати останній рядок?

— Це було нескладно, — сором’язливо відповів він. — Трохи ногами в повітрі погойдав, то й усе.

— Ох, Гарольде. Міг би й без мене підписатися.

— Але ж ми команда, — сказав він, а тоді полохливо глянув на неї. — Чи не так?

— Гадаю, що так… якщо ти не вб’єшся. Зголоднів?

Він усміхнувся на всі зуби.

— Як вовк.

— Тоді ходімо їсти. А ще змащу твої опіки дитячою олійкою. Гарольде, хочеш чи ні, а доведеться носити футболку. На спині ти сьогодні вже не поспиш.

— Спатиму, як дитина, — усміхнувся до неї Гарольд.

Френ усміхнулась у відповідь. Вони повечеряли консервами та запили їх «Кул-ейдом» (його замішала Френ, тож напій був із цукром), а пізніше, коли почало сутеніти, Гарольд прийшов до дому Ґолдсмітів та приніс щось під пахвою.

— Це належало Емі, — сказав він. — Знайшов його на горищі. Здається, батьки зробили їй подарунок, коли вона закінчила середню школу. Навіть не знаю, чи він досі працює, та я взяв батарейки в госптоварах.

Гарольд поплескав по кишені, з якої випирали батарейки «ЕверРеді».

То був портативний фонограф із пластиковою кришкою — того штибу, що випускали для тринадцяти-чотирнадцятирічних дівчаток, щоб вони могли брати їх із собою на пляжні вечірки чи пікніки. Такі фонографи робили під сингли-сорокап’ятки, які видавали Осмонди, Ліф Ґерретт, Джон Траволта й Шон Кессіді. Френ дивилася на апарат і відчувала, як на очі набігають сльози.

— Ну, — мовила вона, — перевіримо.

Фонограф працював. Тож вони поставили його на журнальний столик, сіли