Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Розділ 37
Спершу Стю сприймав той звук як належне — звичайна річ для яскравого літнього ранку. Він щойно пройшов місто Саут-Райґейт, штат Нью-Гемпшир, і тепер шосе зміїлося красивою сільською місцевістю. З обох боків нависали в’язи, і дорога була всіяна рухливими плямами-монетами сонячного світла. Обабіч росли густі кущі пістрявого сумаху, блакитно-сірого ялівцю та ще багато кущів, назв яких Стю не знав. Така ряснота досі здавалася дивом: його очі звикли до східного Техасу, чия придорожня флора не могла дорівнятися до подібного розмаю. Ліворуч із кущів іноді проглядав старовинний мур, а праворуч жебонів невеличкий струмок, який весело ніс свої води на схід. Подеколи в кущах шаруділи тварини (учора на дорозі йому зустрілася величенька олениця, яка стояла на білій розділовій смузі траси 302 й принюхувалася до вранішнього повітря — від того видива він аж закляк на місці), пронизливо кричали птахи. І собачий гавкіт прозвучав на цьому тлі як щось цілком природне.
Він пройшов іще з милю, доки йому спало на думку, що той гавкіт (судячи зі звуку, пес був уже ближче) міг виявитися чимось незвичайним. Відтоді, як він полишив Стовінгтон, йому трапилося чимало дохлих псів, та живих він іще не бачив. Ну, подумав Стю, грип убив більшість людей, однак не всіх. Очевидно, так само і з собаками: більшість сконала, та не всі. Напевне, тепер та тварина ставитиметься до людей дуже сторожко. Найімовірніше, почувши його, сховається в кущі та заливатиметься гавкотом, аж доки він не полишить її територію.
Стю дістав носовички з-під лямок наплічника з рефлекторними вставками, склав їх наново й повернув на місце. Він ішов у новеньких черевиках «Джорджія джаєнтс», але за три дні ходьби вони позбулися свого лоску. На голові в нього хвацько сидів повстяний капелюх, червоний і крислатий. На плечі висів армійський карабін. Стю не думав, що натрапить на мародерів, однак гадав, що зайвою зброя не буде. Може, уполює собі звірину. Ну, учора йому трапилася свіжина, ще жива й на копитах, та він так зрадів тому видиву, що про їжу навіть не подумав.
Плечам стало зручніше, і Стю рушив далі. Судячи зі звуку, пес міг бути вже за наступним поворотом. «Можливо, я його таки побачу», — подумав Стю.
Він вибрав трасу 302, бо гадав, що раніше чи пізніше вона виведе його до океану. Він сказав собі: «Дійду до океану й тоді вирішу, що робити далі. А до того я зовсім про це не думатиму». Прогулянка, що тривала вже четвертий день, була для нього чимсь на кшталт терапії. Стю подумав про те, щоб узяти десятишвидкісний велосипед чи мотоцикл, на яких можна об’їхати затори, що іноді траплялися йому на дорогах, та натомість вирішив обійтися ногами. Йому завжди подобалися піші прогулянки, а тіло дуже просило розминки. До втечі зі Стовінгтона він просидів у клітці близько двох тижнів, і здавалося, що розм’якнув і втратив форму. Стю гадав, що раніше чи пізніше втратить терпець через повільну швидкість і знайде собі велик чи мотоцикл, та поки що йому подобалося крокувати дорогою, роздивлятися, подеколи робити п’ятихвилинні перерви, дрімати після обіду, щоб перечекати найспекотніші години дня. І почувався він при цьому чудово. Потроху божевільні пошуки виходу вивітрювалися з пам’яті — вони стали просто минулим, а не таким яскравим видінням, що кидало його в холодний піт. Найважче забувалося відчуття, що його хтось переслідує. У перші дві ночі на свободі йому раз по раз снилася остання зустріч з Елдером, коли той прийшов до нього виконати наказ. Уві сні Стю був не таким спритним. Елдер ухилявся від удару, натискав на гачок пістолета, і Стю відчував, як у його груди безболісно врізається важка, нашпигована свинцем боксерська рукавиця. Цей сон снився йому знову й знову, аж доки він не просинався вранці, так і не відпочивши, однак Стю дуже радів, що живий, і недосипання його не турбувало. Минулої ночі кошмар не вернувся. Стю сумнівався, що нервовість зникне одразу, та подумав, що ходьба потроху виведе отруту з його організму. Можливо, до кінця він її не здихається, та Стю був певен, що, коли розвіється більша її частина, він зможе оптимістичніше дивитися вперед — і байдуже, чи дійде на той час до океану.
Він завернув за поворот, і пес — золотисто-каштановий ірландський сетер — був там. Побачивши Стю, собака радісно загавкав і побіг до нього, клацаючи кігтями по асфальту й навіжено метляючи хвостом. Сетер підскочив і з розгону вперся лапами в живіт Стю — той аж назад подався.
— Тихше, друзяко, — сказав він, широко всміхаючись.
Почувши його голос, пес залився щасливим гавкотом і знову підскочив.
— Коджаку[195]! — пролунав суворий голос.
Стю здригнувся й почав озиратися.
— Сидіти! Облиш цього чоловіка! Ти йому всю сорочку замастиш! Нещастя, а не собака!
Коджак став на чотири лапи та оббіг Стю, підібгавши хвоста. Опинившись між лап, хвіст однаково тріпотів від ледь стримуваної радості, і Стю вирішив, що обманщик із пса нікудишній.
Він побачив власника голосу й, очевидно, хазяїна Коджака — то був чоловік років шістдесяти в заношеному светрі, старих сірих штанях та… береті. Він сидів на табуреті для піаніста й тримав палітру. Перед ним стояв мольберт із малюнком.
Незнайомець підвівся, поклав палітру на табурет (Стю почув, як він пробубнів: «А тепер головне — на неї не сісти») і рушив до Стю з простягнутою рукою. З-під берета вибилося скуйовджене волосся, і теплий вітерець грався сивими пасмами.
— Сподіваюся, пане, ви не вироблятимете фокусів із вашою гвинтівкою. Ґлен Бейтман, до ваших послуг.
Стю зробив крок назустріч і потиснув старому руку. Коджаку припікало погратися — пес вигарцьовував навколо Стю, та стрибати не наважувався. Принаймні поки що.
— Стюарт Редман. Щодо зброї можете не хвилюватися. Мені не траплялося стільки народу, щоб уже кортіло когось пристрелити. Насправді до вас я нікого не стрів.
— Ви любите кав’яр?
— Ніколи не куштував.
— То час спробувати. І якщо він вам не сподобається, є ще багато чого. Коджаку, не треба стрибати. Я знаю, тобі хочеться побіситися, — знаю ж тебе як облупленого, — але тримай себе в лапах. Коджаку, пам’ятай: самоконтроль — це те, що відрізняє тварин вищого порядку від нижчих. Самоконтроль!
Оскільки звернулися до кращого боку
