Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Однак Гарольд не просто стриг траву — він ганяв нею. Заднє подвір’я Лодерів спускалося до старої та мальовничої кам’яної стіни, і посеред нього стояла шестикутна альтанка. Раптом Френні відчула неочікувано болючий укол ностальгії — вона згадала, що, коли вони з Емі були ще дітьми, там відбувалися їхні чайні церемонії. Тоді вони ще плакали над кінцівкою «Павутиння Шарлотти»[190] та безтурботно вбивалися за Чакі Мейо — найпривабливішим хлопцем їхньої школи. Зелене й мирне подвір’я Лодерів здавалося шматочком Англії, та наразі до пасторальної сцени вдерся дервіш у блакитних плавках. Вона чула, як важко хекає Гарольд, і їй зробилось не по собі. Він добіг до північно-східного кутка подвір’я, де росли кущі шовковиці, що відмежовували його від угідь Вілсонів, їхніх сусідів, та помчав схилом донизу, згорбившись над Т-подібною ручкою газонокосарки. Стрекотали леза. Трава летіла на Гарольда зеленим струменем, забризкуючи ноги. Він викосив із половину подвір’я — те, що лишилося, було квадратом, посеред якого стояла альтанка. Гарольд домчав до стіни, а тоді розвернувся й погнав назад. На мить його затулила альтанка, а тоді він вигулькнув з-за неї, схилившись над інструментом, немов гонщик «Формули-1». Він побачив її на півдорозі до будинку. Тієї ж миті Френні розкрила рота.
— Гарольде? — несміливо сказала вона й помітила, що він плаче.
— Га! — крикнув Гарольд.
Навіть не крикнув, а вискнув. Вона вирвала Гарольда з його таємного, приватного світу й на мить злякалася, що від переляку й перенапруження його вхопить удар.
Він кинувся до будинку, розкидаючи ногами скошену траву, і Френ усвідомила, як солодко пахне моріжок у спекотному літньому повітрі.
Вона рушила до нього.
— Гарольде, що таке?
Наступної миті він уже тупотів ґанковими сходинками. Задні двері були відчинені. Гарольд забіг до будинку, і вони лунко загрюкнулися за ним. Запанувала тиша, у якій чувся пронизливий крик сойки, і якась дрібна тварина зашаруділа в кущах за кам’яною стіною. Облишена газонокосарка стояла перед клаптиком недостриженої трави, неподалік від альтанки, у якій Френ з Емі колись пили «Кул-ейд»[191] із чашечок від кухонного набору «Барбі», елегантно відстовбурчивши мізинчики.
Френні трохи постояла в нерішучості, та врешті підійшла до дверей і постукала. Ніхто не озвався, але вона чула, як десь там, усередині, плаче Гарольд.
— Гарольде?
Жодної відповіді. Тільки плач.
Вона зайшла до коридору — у ньому було темно, прохолодно й смачно пахло: ліворуч була комора місіс Лодер, і скільки Френні себе пам’ятала, там стояв аромат сушених яблук і кориці — пирогів, які мріють про народження.
— Гарольде?
Вона пройшла коридором до кухні, і Гарольд був там. Він сидів за столом, учепившись руками у волосся та спустивши зелені ноги на знебарвлений часом лінолеум, який місіс Лодер завжди тримала в бездоганній чистоті.
— Гарольде, що сталося?
— Іди геть! — крикнув зарюмсаний хлопець. — Забирайся, я тобі не подобаюся!
— Подобаєшся. Гарольде, ти нормальний. Може, не супер, але нормальний. — Вона замовкла, задумавшись. — Насправді, беручи до уваги всі обставини, мушу сказати, що наразі ти один із моїх улюбленців.
Від цих слів Гарольд іще дужче розревівся.
— У тебе є щось попити?
— «Кул-ейд», — сказав він, чхнув, витер ніс і, не відриваючи погляду від столу, додав: — Він теплий.
— Звісно ж, теплий. Воду ти набрав із міської колонки?
Як і багато інших маленьких містечок, Оґанквіт мав громадську колонку. Її поставили в мерії, та протягом останніх сорока років вважали радше архаїкою, аніж практичним джерелом води. Іноді з нею фотографувалися туристи. Ось, дивіться — громадська колонка в маленькому приморському містечку, ми там відпустку провели. Ой, така славна цікавинка…
— Ага, саме там.
Вона налила їм по склянці й сіла. «Мали б розпивати його в альтанці, — подумала вона. — Можна було б і мізинці відстовбурчити».
— Гарольде, що не так?
Хлопець видав химерний, істеричний сміх. Непевною рукою він узяв свій «Кул-ейд», осушив склянку й поставив її назад на стіл.
— Не так? Невже щось не так?
— Тобто, може, це щось конкретне?
Вона скуштувала «Кул-ейд» і ледве втрималася, щоби не скривитися. Напій не був дуже теплим — певне, Гарольд набрав води зовсім недавно, — але він забув додати цукру.
Урешті він поглянув на неї — обличчя заплакане, і видно, що будь-якої миті він може знову розревтися.
— Я хочу до матері, — просто сказав він.
— Ох, Гарольде…
— Коли це сталося, коли вона померла, я подумав, що не все так погано. — Він стискав склянку й дивився на Френні стомленим, однак пронизливим, дещо моторошним поглядом. — Знаю, тобі це здається жахливим. Та я не здогадувався, як сприйму їхню смерть. Я дуже чутлива людина. Ось чому мене так гнобили кретини з дому жахіть, який місцеві можновладці цинічно прозвали школою. Я гадав, що їхня смерть сповнить мене горем та зведе з розуму, скалічить щонайменше на рік… і, так би мовити, сонце в моєму нутрі… воно… а коли це сталося, моя мати… Емі… батько… «А не так уже й погано», — сказав я собі. Я… вони…
Зненацька він грюкнув кулаком по стільниці. Френні здригнулася.
— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!
— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.
Він ошелешено витріщився на неї.
— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.
— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.
Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».
Гарольд витер рота.
— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.
Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.
— Мати завжди захоплювалась
