Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

Ще нічию смерть я не переживав так тяжко. Коли я пробував зупинити в Дафу кровотечу, я весь вимастився кров’ю, і вона майже відразу засохла. Стерти її виявилося нелегко. Можливо, подумалося мені, це знак того, що я повинен продовжити його життя? Але як? Спрямувати на досягнення цієї мети всі свої здібності? Проте які в мене здібності? За все своє життя я не нарахував би й трьох учинків, які були б доречні й справедливі. І ці роздуми вкинули мене в ще безнадійніший розпач.

Так минув день, і минула ніч, а вранці я почув себе легким, сухим та порожнім. Немовби мене несло за течією, як стару діжку. Вологий зовні, всередині я був сухісінький, порожнистий і темний. Мислив я тверезо і без емоцій. А небо було рожеве – я це побачив крізь шпарини в дверях. Нас охороняв Бунамів поплічник – чорно-шкіряний чоловічок, усе ще обляпаний крейдою; він приніс нам смаженого ямсу та інших овочів. Його почет складали дві амазонки, але не Тамба й Бебу. Всі троє ставилися до мене з винятковою шанобливістю. Десь уже вдень я повідомив Ромілаю:

– Дафу сказав, що по його смерті царем поставлять мене.

– Ажеж, їхня кликай твоя яссі.

– Яссі? То це й означає «цар»? – А що б іще воно могло означати? – Знайшли собі царя, – промовив я роздумливо. – Дурість, та й годі.

Ромілаю ніяк не відгукнувся на мої слова.

– Це ж я муситиму стати чоловіком усіх його жінок.

– А твоя цього не бажай?

– Та ти здурів, чоловіче! – обурився я. – Чи я можу бодай подумати про таке? Узяти на себе цілий табун молодих самиць! Я маю дружину – і з мене її досить. Лілі – жінка чудова. Але царева смерть вразила мене до глибини душі. Я приголомшений, невже ти цього не бачиш, Ромілаю? Я геть розбитий і нездатний тепер ні на що. Це нещастя підкосило мене.

– У твоя добра вигляд.

– Ти просто хочеш утішити мене, Ромілаю. Але якби ти міг заглянути в моє серце! Його так легко скривдити! Воно б’ється дужче, ніж годне витримати. Його надто часто штурхали ногами. Нехай тебе не обманює моя здоровенна туша. Я дуже вразливий. У всякому разі, Ромілаю, не треба було мені того дня битися об заклад, що дощ не піде. Це було так, ніби я не зичив їм добра. Але Дафу, царство йому небесне, не зупинив мене, і я вскочив у пастку. Насправді я не сильніший за того хлопця Туромбо. Він міг би підняти Мумму. Але він не хотів, щоб його зробили сунго. Він ухилився від такої честі. Це дуже небезпечна посада, і цар підсунув її мені.

– Але і його загрожуй небезпека, – сказав Ромілаю.

– Авжеж, і його становище було небезпечне – то чому б я мав вимагати для себе кращої долі? Ти маєш рацію, друже. Дякую за слушне зауваження. – Я трохи подумав, а тоді запитав у нього, як у людини, котра завжди мислить тверезо: – Тобі не здається, що я перелякав би отих дівчат? – Аби якось проілюструвати, що я маю на увазі, я скорчив страшну гримасу: – У мене ж пика завдовжки як півтулуба в людини нормальної.

– Моя так не думай, пане.

– Справді? – Я обмацав своє обличчя. – Все одно я тут не залишуся. Хоча навряд чи мені трапиться інша така нагода стати царем.

Я глибоко замислився. Переді мною постав образ великої людини, яка щойно померла, яка навіки пішла в небуття, в непроглядну ніч, і я раптом зрозумів, що від самого початку він обрав мене своїм наступником. Мені було надано таку можливість на той випадок, якби я не захотів повертатися додому, де я був нічим. Дафу вважав, що я зроблений з царського матеріалу і міг би скористатися з цієї нагоди й почати нове життя. І я подякував йому за це крізь кам’яну стіну. А Ромілаю я сказав так:

– Ні, моє серце не витримало б, якби я спробував сісти замість нього на троні. Та й додому мені пора. Я не племінний жеребець, мені майже п’ятдесят шість років, і дарма заплющувати на це очі. Я щодня тремтів би від жаху, щоб жінки не заявили про мою неспроможність. І мені довелося б жити в тіні Бунама та Хорко, і я ніколи не зміг би подивитися в очі старій цариці Ясрі, матері Дафу. Адже я дав їй обіцянку. Так ніби я здатний виконувати хай там які обіцянки! О Ромілаю, треба втікати звідси! Я почуваю себе нахабним самозванцем. Тільки про одне за все своє життя я можу згадувати з приємністю: про те, що я по-справжньому любив кількох людей. О бідолаха Дафу, чому, чому він помер? Як тяжко, як гірко мені змиритися з цим! Мабуть, нас уже колись змітало з цієї землі. Якби ми не мали сердець, то не знали б і горя, не тужили б за дорогими небіжчиками. Але ми носимо в грудях серця, оті клубки м’язів, схожі на плямисті манго, і вони зраджують наші почуття. І річ не тільки в тому, що я боюся царських жінок, а й у тому, що вже не буде мені з ким поговорити. Я досяг віку, коли сумно кити без дружньої розмови, без взаєморозуміння. Ми всі прагнемо любові й доброго слова – це для нас найкоштовніший скарб.

Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.

Зненацька я сказав Ромілаю:

– Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.

– Що твоя каже, пане?

– Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?

– Моя думай, що здатні.

– Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих